Поезії — Сторінка 43

I.

Ще сяє день. Ще високо блакить.
Далеко ще до вечора, єдина.
Мої обійми сильні і палкі,
І прийде час …

I.

Вавілон був і Ассірія,
І пройшли, як сон, як дим.
І тепер під руїнами мріють
Тисячолітні сліди.

Гуркотіли, котились …

I.

Одсяяло, одсйніло полуднє —
Кривавий захід поглинає тьма,
І на пустелі дальні і безлюдні
Лягає мертвим саваном зима.

Де …

I.

Клекотить ще, але — догоряє, тліє,
Фістулею — останній акорд скорострілу…
Щось тяжке і одвічне на обрію мріє,
Розпростовує …

I.

Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено — з заходу на схід,
Рамено — з …

I.

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі.
Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні —
І знав, що все це — …

I.

Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже …

I.

Нема нічого на землі —
Й нічого більше вже не треба:
Ми — нанизу в сліпій імлі,
Вгорі — …

I.

Чорне. Чорне. Ні вогника в морок.
Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок.
Лиш пекучої пристрасті змора —
До безодні …

I.

Необорима сонячна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську …

I.

Не хліб і мед слов’янства — криця! кріс!
Не лагода Еллади й миломовність —
Міцним металом наллята безмовність,
Короткий …

I.

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою …

Хоч би на мить свята відрада —
Всією вічністю дихнуть —
І радістю просякне зрада,
І сонцем розтопиться муть.

Хоч …

Навіки розірвали руки.
Пустеля віддалі лягла
Вітрами вічної розлуки,
Степами мороку і зла.

Ось виють зими, квітнуть весни
І наливаються …

Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.…

I.
Біла лагода яблунь в цвіту.
П’ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? І легіт: прийду —
Медоносним зітханням — ой …

* * *

І час настав. І сталось вічне.
Співали весняні вітри.
І вітер під снігами Січня
Ту зустріч подихом …

І.
В твою далеку синь я обрій відчинив,
Знемігся і припав — ковтати подих любий,—
І сонцеокий день крізь дим …