Прозріння
Маланюк Євген Филимонович
I.
Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.
О люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить — смердячий, безнадійний Лазар, —
Але намарне: навіть гній потух,
І тільки низом стелиться зараза.
Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів евразійських —
Бо ні хороби віку, ні Сіон
Не воскрешать. Бо сонценосним військом
Епоха йде молитви і вогня,
Земля напнулась готикою росту
Й, де нині — бруд, де — парші і короста,
Дзвенітиме прозора радість дня.
II.
Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природи,
І, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.
Ще прогримить останній судний грім
Над просторами облуди і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.
III.
Минулому — лиш ладан епітафій.
Ні жалість сліз, ні черні чорний крик:
Одним нестримним, ярим автодафе
Розгортується наш нестримний вік.
Потоп, і трус, і невгамовний вітер —
Всю вичерпано хресну кров Христа —
І ген гряде Великий Інквізитор,
І на чолі його палає мста.
Так: правда — мста. Бо за легенди й морок
Вже не сховать кривавий гріх брехні:
Вогненна кара покара простори,
Стара земля відродиться в огні.
IV.
Ще початок. І серце вірить хоче,
Що ліпота рослин — не тільки лаштунки,
Що в кожнім стовбурі космічна кров рокоче —
Ген-ген пруг, готичний і стрункий.
Нескінчена і нескінченна проща
Повз вулиці й поля, повз люди і роки,
А там свистить простір, буяє нехвороща
І казяться і мстять накликані віки.
Дуднить земля. Нещадно б’ють копита,
І кінь Мазепи змучено хропить.
Ти, року Божого цього Господнє літо,
На спраглий степ хрестильну кров скропи!
1927
Коментарів ще немає... Будьте першим!