Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,…
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,…
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра …
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти …
Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго …
На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у …
Інколи його за груди хапав довгий і тягучий кашель. Від куріння.
— Гнате, мені обридло твоє бухкання! — кричала вона …
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих …
Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем — хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од …
Гей, прослала нива
Чорне полотно.
Ллється жовта злива —
Сіється зерно.
Сійся-родися,
Колосом розвийся,
Засівайся, ниво,
Людям на добро!
Хай …
Додавайте твори до свого списку одним кліком і діліться ним за посиланням.
Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
“Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на …
Ото ж воно й почалося з
того,
що одружився дурний
Петро.
Тільки до хати привів
небогу —
зразу ж топитись …
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.
— Слухаю.
— Шворень? Це з редакції “Поетичний дріб’язок”. Зараз до вас …
Присвята Ліні Костенко
Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали —
Співали ноги,
І …
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце.
Воно було велике і засоромлене. …
В Опанаса Шворня завжди збиралася літературна публіка. Невизнані генії всідалися за круглим столом і починали дискусії. Ці словесні поєдинки були …
Коли поїзд смикнув вагони і Слава скочив на підніжку, ми збилися докупи і скандували щосили.
— Славі — слава! Славі …
Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і …
Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром — підставляла йому рум’яні щоки або раптом …
Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявляли пащі, мов кратери,
І гукали:
— Ми — символ доби.
— Хто …
Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:
— Що в тих інститутах, їдрі його навиворіт, тільки думають? Понавчають усяких …
В Ониськи дерев’яніли ноги, коли десь поруч дзвенів його голос. Вона завжди йшла повз нього ледве жива і не сміла …
Василь Андрійович Симоненко — український поет, журналіст і один із найпомітніших представників покоління шістдесятників. Він прожив лише 28 років, але залишив значну літературну спадщину, яка стала важливою частиною української літератури ХХ століття. У його поезії багато роздумів про людину, Україну, свободу, любов, матір, гідність і відповідальність.
Дивіться також: Твори Василя Симоненка для дітей
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. Батько залишив родину, коли Василь був ще дитиною, тому його виховували мати та дідусь. Дитинство майбутнього поета припало на складні воєнні та повоєнні роки.
Початкову освіту він здобував у рідному селі, а згодом навчався в школах Єньківців і Тарандинців. У 1952 році Василь Симоненко із золотою медаллю закінчив середню школу в Тарандинцях і вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
Під час навчання Симоненко активно займався літературою, відвідував університетську літературну студію та писав вірші. Саме в студентські роки почав формуватися його власний поетичний стиль.
Після закінчення університету в 1957 році Василь Симоненко переїхав до Черкас. Працював у газетах «Черкаська правда» та «Молода Черкащина», а згодом став власним кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області.
На початку 1960-х років Симоненко долучився до руху українських шістдесятників. Він був пов’язаний із Клубом творчої молоді в Києві, спілкувався з Аллою Горською, Лесем Танюком, Іваном Світличним та іншими представниками української культурної інтелігенції.
У 1962 році Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком брав участь у пошуку місць масових поховань жертв сталінських репресій, зокрема виявленні поховань у Биківні. Ця діяльність, як і його громадянська позиція, привертала увагу радянських органів.
Улітку 1962 року на залізничній станції в Смілі Василя Симоненка побили працівники міліції. Після цього стан його здоров’я погіршувався. Навесні 1963 року хвороба загострилася, а восени лікарі діагностували рак нирки.
Попри лікування та операцію, врятувати поета не вдалося. Василь Симоненко помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в Черкасах. Йому було 28 років. Поховали поета в Черкасах.
За життя Василя Симоненка вийшла лише одна поетична збірка — «Тиша і грім» (1962). У 1963 році окремим виданням вийшла його казка «Цар Плаксій та Лоскотон». Значна частина творчої спадщини поета була опублікована вже після його смерті.
Серед посмертних видань — збірка «Земне тяжіння» (1964), книжка прози «Вино з троянд» (1965) та збірка «Поезії» (1966). Частина його гострих громадянських творів поширювалася в самвидаві.
Поезія Симоненка вирізняється простою та зрозумілою мовою, але водночас має глибокий зміст. Він писав про звичайні людські почуття й важливі суспільні питання, поєднуючи особисту лірику з громадянською позицією.
До найвідоміших творів Василя Симоненка належать «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти — людина…», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Україні», «Баба Онися», «Жорна», «Є тисячі доріг», «Я…», «Цар Плаксій та Лоскотон» та інші поезії й прозові твори.
Василь Симоненко став одним із найпомітніших представників українського шістдесятництва. Його творчість формувалася в умовах радянської цензури, але поет прагнув говорити про людину, Україну, свободу та справедливість відкрито й чесно.
У 1995 році Василя Симоненка посмертно відзначили Державною премією України імені Тараса Шевченка за збірки поезій та прози «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде» та «Лебеді материнства».
Сьогодні вірші Василя Симоненка залишаються популярними серед читачів. Його поезія зрозуміло говорить про речі, які не втрачають значення з часом: любов до України, людську гідність, свободу, пам’ять, родину та відповідальність за власний вибір.