<h3>Ніжність</h3>
<p>Заради сплячої дитини, яку я несу, мій крок зробився сторожким, а серце стало віруючим відтоді, як несе в собі таємницю.</p>
<p>Мій голос ніжний, як сурдина любові, і це тому, що боюся розбудити малятко.</p>
<p>Очима шукаю тепер в обличчях душевний …</p>
<p>На фоні неба чистого рукою<br />мигдаль я обтинаю. Ось торка<br />галузка, мов коханого щока,<br />з невкірністю і пристрастю прудкою.</p>
<p>Так обтинаю, мов строфу творю,<br />в якій моя живуща кров палає,<br />вкладаю серце, все життя безкрає<br />в цю мигдалеву весняну зорю.…</p>
<p>Надаремно бузок садовить<br />чи підрізає азалії<br />й набирає воду у відра,<br />що лице її віддзеркалює.</p>
<p>В одному відрі не бачить<br />селянка свого обличчя —<br />то зверху папороть мокра<br />грайливо простерла листя.</p>
<p>Настіж вікна, хоча не кличе<br />і не входить ніхто …</p>
<p>А мені на повен голос<br />нині хочеться співати,<br />хоч і не живу на Кубі,<br />де стрункі зростають пальми,<br />хоч і ненька моя рідна<br />вже не з’явиться в оселі,<br />та і я не повернуся,<br />не гукну з човна до неї…</p>
<p>Не …</p>
<p>Північ лагідна й мила.<br />Чую — пульсує сік<br />у стеблах трояндових до бутонів.<br />Чую — горять<br />королівського тигра смуги,<br />спати йому не дають.<br />Чую — поезія чиясь<br />росте серед ночі,<br />зростає, мов дюна.<br />Чую — мати моя заснула,<br />глибоко дише.…</p>
<p>Мій індіанине, мій хлопче,<br />як ти в журбі, приляж на землю,<br />так само припадай до неї,<br />як будеш радістю обнятий.</p>
<p>Почуєш дивовижні речі<br />під барабан землі своєї;<br />почуєш вибухи багаття,<br />що прагне до небес дістатись,<br />почуєш пошум рік широких,<br />громи …</p>
<p><i>Поетові Тассо де Сільвейра</i></p>
<p>Подай мені руку й до танцю ходім,<br />дай руку й полюбиш безумно і строго.<br />Мов квітка одна на стеблі золотім,<br />мов квітка ми будем — і більше нічого.</p>
<p>Не знатимеш плину хвилин і годин,<br />не вийдемо …</p>
<p>Папуга мій зелений і шафранний,<br />папуга жовтий, як цвітінь весни,<br />гаркаво так сказав мені «негарна»,<br />розкривши дзьоб, що наче в сатани.</p>
<p>Я не така, якби ж була негарна,<br />негарна й матінка була б моя,<br />негарне сонце бачила б у небі,…</p>
<p>Ця тужна вода боязлива,<br />неначе дитятко кволе,<br />слабіє до того, як впасти<br />на доли.</p>
<p>Примовкли дерева й вітер,<br />і в тиші оцій незвичайній<br />повільно падають сльози<br />печальні.</p>
<p>А небо, як серце безмежне,<br />відкрилось в гіркоті безмовно.<br />Не дощ, а кров …</p>