Два сонети
Маланюк Євген Филимонович
I.
Роковане повторення історій —
Цей смертний сон, цей ренесанс лихий.
Знов суходіл задушує в покорі
І згубний вітер зрізує верхи.
А десь дзвенять блакиттю береги,
Зростаючи в живучому просторі
Припливом хвиль, барвистістю факторій,
І груди моря грають від снаги.
О цей короткий, цей кривавий рай,
А потім знов голодний крик: карай!
Карай і край!
Суворий Формотворче,
Кажи горбами встати цій землі —
Вода й вогонь хай дику плоть покорчать,
Щоб степ узрів блакить і кораблі.
26.2.1934
II.
Далеко кіммерійські береги,
Евксину сафірово-древні води.
Над суходолом — сизий дим юги
Та — часом — вихор чорної свободи.
Він продзичить, нещадний і лихий,
І знову — безрух смаглої природи.
Лиш обрієм мандровані народи
Пройдуть — і знов загублено шляхи.
Коли ж скінчиться вічний суходіл
Для бездорожжям виснажених тіл?
Коли ж земля, безладна і заклята,
Обірветься урвищем гострих скель
І привітає хвилі й корабель
Фаланга спраглим окликом: іНаіайа.
22.2.1935
Коментарів ще немає... Будьте першим!