Навіки розірвали руки

Навіки розірвали руки.
Пустеля віддалі лягла
Вітрами вічної розлуки,
Степами мороку і зла.

Ось виють зими, квітнуть весни
І наливаються літа,
Та на пекучий зойк «воскресни!»
Щороку дальшає мета.

І жадних знаків, жадних знамен.
Сліпа і безпломенна твердь…
І перед нами, і за нами
Простерлись мовчання і смерть.