Ти не хтів мене взять
Виділіть текст, щоб додати нотатку.
Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,
Ти мені заповідав скрасити могилу твою
В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,
Ти мені заповідав носити жалобу мою
Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.
Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій,
Ще немає на чому повитись плющу жалібному,
Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній,
Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному,
Не здаюсь я царівною людям в жалобі моїй.
Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,
Сниться все, що я голову радо на страту несу,
Але то тільки сни, – я повинна стоять на сторожі,
Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,
Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі…
Про поезію «Ти не хтів мене взять…»
Вірш «Ти не хтів мене взять…» — це глибоко драматичний, експресивний і один із найтрагічніших творів у спадщині Лесі Українки, написаний 18 листопада 1900 року. Поезія була створена в Мінську в той самий день, що й вірш «Я бачила, як ти хиливсь додолу…», безпосередньо в кімнаті, де згасав від важкої хвороби Сергій Мержинський. За життя поетеси твір не публікувався і вперше побачив світ лише у 1947 році в «Неопублікованих творах».
Цей вірш — відчайдушний, емоційний монолог-крик ліричної героїні, сповнений невимовного болю та любові. Вона звертається до свого близького друга з докором і тугою через те, що він не дозволяє їй розділити з ним його трагічну долю до кінця. Метафора спільного шляху на смерть стає центральною у творі. Героїня прагне пройти цей важкий шлях разом, не бажаючи залишатися жити в самотності й тузі, коли дорога їй людина йде в небуття. Лаконічні, але надзвичайно сильні рядки передають весь спектр людського безсилля перед фатумом і водночас демонструють абсолютну жертовність любові, яка готова переступити навіть межу земного буття.
Обговорення (0)