Моя мати
Ґабріела Містраль
Перекладач: Дмитро Павличко
I
Була моя мати маленька,
як м’ята або як травина;
і тінь свою власну на речі
їй важко було відкидати.
Земля її ніжно любила
за легкість і злагоду в серці,
за те, що вона усміхалась
до ниви — чи горе, чи радість.
Любили її немовлята,
і старці, і трави, і світло,
що завжди за вродою тужить
і їй поклоняється завжди.
Любов через неї з’явилась
непоказна — така, що
тихцем по дорозі проходить
і подумки слово звертає
до трав низькорослих, і душу
води вона бачити прагне.
Кому це я розповідаю
з чужої землі? Подивіться, —
світанкам я мовлю, — хай будуть
подібними завжди до неї;
землі це я розповідаю,
проходячи в далеч безмежну.
Коли наближається голос
її — з далини, наче пісня, —
до нього спішу очманіло,
але я його не знаходжу.
Чому неможливо догнати
той материн голос ласкавий,
якщо він приходив до мене,
чому ненастанно втікає?
Хто постать її і подобу
прийняв, щоб мене зустрічати?
Проходить вона задалеко,
не знайде мене її голос,
та все-таки дні свої кваплю,
як той, кому поклики чути.
Ця ніч, моя мамо, тобою
наповнена, вся — лиш для тебе;
візьми її, вслухайся в неї.
З минулої днини нічого
в житті не лишається, тільки
чекання і темна зажура.
II
Щось наче надходить здалека,
щось ніби наблизитись хоче —
ні обрисів, ні шерехтіння;
надходить, але неспроможне
прийти і дістатись до мене,
щось — наче наближення вічне.
Це ти наближаєшся, мамо,
так сторожко й так обережно.
Приходь же, приходь, моя рідна,
улюблена і найвірніша.
Чи там тобі, мамо, замало
твоєї ріки? Чи сама я
затрималася тут задовго,
нічого не знаючи навіть?
Мене тут затримать не в силі
Земля, що тебе любила,
ні море, що має твій голос,
ні розвидні, ні надвечір’я.
Я тут, усамітнена з Ніччю,
з Ведмедицею і Вагою,
гадала, що в спокої цьому
твоє пролітатиме слово,
що може воно розламати
мій подих, сполохати крик мій!
Приходиш ти, мамо, приходиш
без поклику, без побажання.
Будь ласка, прийди, щоб почути
ридання забутої ночі,
в якій ми зостались назавжди
без крівлі, без людського зору.
Страждає спечалене море,
і плаче на камені іній;
погодься ж прийти і почути,
як грають розбурхані хвилі,
прийди й не покинь мене знову,
житла свого не показавши.
III
Ось так, прихилися до мене,
скажи мені лагідне слово,
зі мною побудь, як не хочеш
забрати мене. Хоч не чути
ні відповіді, ні зітхання
твого, — все до мене говорить:
обличчя, і тиша, і небо,
і скипень Молочного Шляху.
Побудь ще зі мною, хоч трохи.
Побудь. До світання далеко.
Ніч ясна. Година дрібніє.
Час тоншим стає. Ми обидві,
мов сестри, — однакові стали.
Вертається спокій. Дорога
повільно веде до вітчизни.
IV
Одначе скажи мені, мамо, —
як вічність уже на причалі,
скінчилися дні, а століття —
дрібниця; дивуємся тільки,
але не жадаєм нічого, —
опинившись між смертю і життям,
навіщо це все, як немає
у нас і найменшої зміни?
Звідкіль воно? Де узялося?
Приходить, але не минає.
Розпитувати я не хочу,
лиш слухаю зніяковіло.
В сльозах, у моїм лепетанні
твоє розчинилося слово,
і відповісти я не можу
нічого, хіба повторити:
«Спасибі, спасибі, спасибі!»
