<p>Все довкола нас будує<br />свій світогляд. Так і двері.<br />Я на них удень дивлюся,<br />на прочинені й закриті,<br />а здається, бачу спини<br />жовті, ніби масть лисича.</p>
<p>Нащо ж люди їх зробили,<br />щоб у них в полоні бути?<br />Двері — це …</p>
<p>I<br />Була моя мати маленька,<br />як м’ята або як травина;<br />і тінь свою власну на речі<br />їй важко було відкидати.</p>
<p>Земля її ніжно любила<br />за легкість і злагоду в серці,<br />за те, що вона усміхалась<br />до ниви — чи горе, …</p>
<p>Мозолисті руки — схожі<br />на звірят чи на молюсків,<br />кольору землі, чи гною,<br />чи вогню, чи саламандри<br />спеченої, — опадають<br />втомлені вони і знову<br />піднімаються в роботі.</p>
<p>Без упину місять глину,<br />чи товчуть гірке каміння,<br />чи перебирають струни<br />конопель, чи …</p>
<p>Прощай, о земле золота,<br />немов осяяння, — два роки<br />ти милувала зір мені,<br />сходила я твої дороги.</p>
<p>І ось лишаю я тебе,<br />хоч і шкодую до незмоги.<br />Прощай, Провансе, ти п’ять літ<br />вгамовував мої тривоги,</p>
<p>я тут вбирала дух олив,…</p>
<p>На фоні неба чистого рукою<br />мигдаль я обтинаю. Ось торка<br />галузка, мов коханого щока,<br />з невкірністю і пристрастю прудкою.</p>
<p>Так обтинаю, мов строфу творю,<br />в якій моя живуща кров палає,<br />вкладаю серце, все життя безкрає<br />в цю мигдалеву весняну зорю.…</p>
<p>Зимове дерево на тлі небес,<br />як силует Еразма з Роттердаму,<br />суворе й лицарське, шрам біля шраму,<br />і світло мислі, паче блискіт лез.</p>
<p>Далеко відлетіли вітру пасма<br />і листя почувань, як літні сни.<br />Одне чекання вільної весни —<br />на вдумливому профілі …</p>
<p>Відчиняю своє серце, щоб зайти<br />Всесвіт міг, як водоспад палющий.</p>
<p>День новий приходить — його з’ява<br />зупиняє подих мій.</p>
<p>Я співаю, як печера, повна сяйва,<br />я співаю день новий.</p>
<p>Втрачена й повернута краса яскрава,<br />через те покірно жду я на …</p>
<p>Я відчуваю: тане моє серце,<br />неначе віск, у ніжному томлінні;<br />і кров моя вже на вино не схожа —<br />тече неквапно, мов густа олія;<br />і чую, що життя моє тікає<br />подібно до газелі — мовчки й ніжно.…</p>
<p>Тануть гори й пасовища,<br />повертається червоне<br />в свою кузню сонце; гаснуть<br />всього світу шуми й дзвони.</p>
<p>Розпливаються дерева,<br />сад неначе в землю тоне,<br />і моя гора повільно<br />шпиль і крик свій затопляє.</p>
<p>Геть ідуть усі створіння<br />в забуття, все — …</p>
<p>Квітко мужності одвічна,<br />золота моя лелітко,<br />не з землі, стопелюсткова,<br />ти ростеш, вогненна квітко.</p>
<p>Квітку цю дарують радо<br />у купальську ніч на свято.</p>
<p>Квітко, наче лань, стрімлива,<br />невгамовна, яснолика, —<br />розпускаєшся неждано<br />уночі, вогненна квітко.</p>
<p>Квітку цю дарують радо<br />у …</p>
<p>Вмерло море якоїсь ночі —<br />у тісних берегах зібгалось,<br />наче зморщилася накидка,<br />що пожбурена геть недбало.</p>
<p>Як хмільний альбатрос ширяє,<br />як втікає дрібне звірятко, —<br />до останнього виднокраю<br />понеслось на валу дев’ятім.</p>
<p>Як обкрадений світ нарешті<br />вже прокинувся ранком раннім,…</p>
<p>Надаремно бузок садовить<br />чи підрізає азалії<br />й набирає воду у відра,<br />що лице її віддзеркалює.</p>
<p>В одному відрі не бачить<br />селянка свого обличчя —<br />то зверху папороть мокра<br />грайливо простерла листя.</p>
<p>Настіж вікна, хоча не кличе<br />і не входить ніхто …</p>
<p>Я хочу йти до старого,<br />що маяк догляда на скелі;<br />вуста — солоні, як хвиля,<br />в зіницях — провалля темне.</p>
<p>Коли ще живий, вклонюся<br />солоному діду чемно.<br />Кажуть, що той самітник<br />лише на схід позирає;<br />та я заступлю безодню —…</p>
<p>Застрягло у моєму горлі слово —<br />і не позбудусь, не звільнюсь від нього,<br />хоча воно в мені пульсує кров’ю,<br />бо випущу — і спалить воно поле,<br />ягня заб’є чи птицю кине долу.</p>
<p>Я мушу його вирвати і сховати:<br />знайти боброву …</p>
<p>Співаю, що любив ти, мій талане,<br />щоб ти прийшов і слухав, мій талане,<br />щоб пригадав задавнене й недавнє,<br />о тінь моя, співаю на смерканні.</p>
<p>Не хочу заніміти, мій талане:<br />без крику як мене шукати станеш?<br />Що явить мене краще, мій …</p>
<p>Матінко люба, йду уві сні я<br />повз краєвиди темно-бузкові,<br />навколо мене — чорні вершини,<br />завжди я мушу долати гору;<br />ти на горі тій, та надаремно —<br />дійти до тебе ніяк не можу,<br />несила, рідна, тебе обняти —<br />іншу вершину весь …</p>
<p>А мені на повен голос<br />нині хочеться співати,<br />хоч і не живу на Кубі,<br />де стрункі зростають пальми,<br />хоч і ненька моя рідна<br />вже не з’явиться в оселі,<br />та і я не повернуся,<br />не гукну з човна до неї…</p>
<p>Не …</p>
<p>Північ лагідна й мила.<br />Чую — пульсує сік<br />у стеблах трояндових до бутонів.<br />Чую — горять<br />королівського тигра смуги,<br />спати йому не дають.<br />Чую — поезія чиясь<br />росте серед ночі,<br />зростає, мов дюна.<br />Чую — мати моя заснула,<br />глибоко дише.…</p>
<p>Химерна країно,<br />ти — край небуття,<br />мов янгол, легка,<br />ледь помітна здаля,<br />як водорость, темна,<br />мов сокіл, ясна,<br />одвічна й нещасна<br />країно моя.</p>
<p>Гранат не росте в ній,<br />жасминів нема,<br />десь небо поділось<br />і сині моря.<br />Не знала й не …</p>
<p>Мій індіанине, мій хлопче,<br />як ти в журбі, приляж на землю,<br />так само припадай до неї,<br />як будеш радістю обнятий.</p>
<p>Почуєш дивовижні речі<br />під барабан землі своєї;<br />почуєш вибухи багаття,<br />що прагне до небес дістатись,<br />почуєш пошум рік широких,<br />громи …</p>
<p><i>Поетові Тассо де Сільвейра</i></p>
<p>Подай мені руку й до танцю ходім,<br />дай руку й полюбиш безумно і строго.<br />Мов квітка одна на стеблі золотім,<br />мов квітка ми будем — і більше нічого.</p>
<p>Не знатимеш плину хвилин і годин,<br />не вийдемо …</p>
<p>Одну я вбила в собі —<br />я ж її не любила!<br />Була вона квіткою<br />кактуса скеляного.</p>
<p>Була вона тим вогнем,<br />що не знає остуди.<br />За спиною і в ногах<br />небеса були в неї.</p>
<p>Вона не спускалася вниз<br />глянути в очі …</p>
<p>Папуга мій зелений і шафранний,<br />папуга жовтий, як цвітінь весни,<br />гаркаво так сказав мені «негарна»,<br />розкривши дзьоб, що наче в сатани.</p>
<p>Я не така, якби ж була негарна,<br />негарна й матінка була б моя,<br />негарне сонце бачила б у небі,…</p>
<p>Ця тужна вода боязлива,<br />неначе дитятко кволе,<br />слабіє до того, як впасти<br />на доли.</p>
<p>Примовкли дерева й вітер,<br />і в тиші оцій незвичайній<br />повільно падають сльози<br />печальні.</p>
<p>А небо, як серце безмежне,<br />відкрилось в гіркоті безмовно.<br />Не дощ, а кров …</p>