Двері
Ґабріела Містраль
Перекладач: Юрій Покальчук
Все довкола нас будує
свій світогляд. Так і двері.
Я на них удень дивлюся,
на прочинені й закриті,
а здається, бачу спини
жовті, ніби масть лисича.
Нащо ж люди їх зробили,
щоб у них в полоні бути?
Двері — це ж та шкаралупа,
що весь дім, як плід, ховає.
І в дорозі не позичать
дружнього вогню нікому.
Пісню, що співаєм в домі,
дерев’яність їхня душить;
не запрошують до столу,
як гранат, увесь розкритий, —
запорошені Сивілли,
що вродилися старими!
Схожі на сумних молюсків
без піску і без припливів.
І насуплені, неначе
перед штормом хмара сива.
І нагадують дві зборки
у прямих спідницях смерті.
Відчиняю їх, проходжу
і тремчу, немов тростина.
«Ні!» — вигукують світанкам,
що їх ніжать і леліють,
«Ні!» — кричать морському вітру,
що над ними аплодує,
і диханню свіжих сосен,
що пливе із гір високих.
І так само, як Кассандра,
не рятують, хоч і знають:
ось чому моя недоля
увійшла і до мене в двері.
Знову стукаю, й тривожать
знов мене так, як уперше.
Ось вузенький світлий отвір,
наче шпага наготові,
і сполохані, мов лані,
оживають їхні стулки.
Я заходжу, мов знімаю
із лиця свого пов’язку,
і не знаю, що ховає
тут мій дім, ця шкаралупа,
і питаю, що для мене
тут — рятунок, а що — страта.
Хочу геть піти й лишити
все, що землю закриває,
виднокіл, який вмирає,
наче олень, від печалі,
і зачинені ці двері —
мов цистерни в людськім світі.
Щоб в руці їх не крутити,
ці ключі, від туги мертві,
і втекти од брязку-дзвону
їхніх кастаньєт гримучих.
Відчиню востаннє двері,
їх без стогону залишу
і полину геть щаслива,
наче звільнена рабиня,
вслід за натовпом ожилим
тих замучених і милих.
Їх отам не розділяють
двері по тісних клітинах,
мури їм не докучають,
як пораненим — пов’язки.
І до мене прийдуть щирі,
осіянні вічним світлом.
Заспіваєм з ними пісню
поміж небом і землею.
І ця пісня полум’яна
зірве двері за дверима,
і виходитимуть люди,
наче діти, що збудились,
вчувши, як із грюком двері
падають безсилі й мертві.
