Обтинання мигдалевого дерева

На фоні неба чистого рукою
мигдаль я обтинаю. Ось торка
галузка, мов коханого щока,
з невкірністю і пристрастю прудкою.

Так обтинаю, мов строфу творю,
в якій моя живуща кров палає,
вкладаю серце, все життя безкрає
в цю мигдалеву весняну зорю.

Все глибше в крону входять мої груди,
і серце стукає, мов долото, —
тим пульсом стовбур древа жити буде.

Мене тепер не любить вже ніхто.
В дар світові себе навік оддавши,
у мигдалі я жити буду завше.