Я бачила, як ти хиливсь додолу…
Я бачила, як ти хиливсь додолу,
Пригнічений своїм важким хрестом,
Ти говорив: “Я втомлений… так, справді…
Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо?
Я одинокий і… нема вже сили…”
Ти говорив так просто і спокійно,
Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,
Та полиском сухим світились очі, —
Як завжди… Я стояла біля тебе,
Не зважилась ані за руку взяти,
Ані схилитися до твого чола,
Ані тебе підвести… Я дивилась,
Як ти хилився під своїм хрестом…
…І потім довго я дивилася на тебе,
Тоді, як ми з тобою розлучились,
Тоді, як тільки образ твій, мій друже,
Привиджувавсь мені в безсонні ночі,
Все голос твій бринів: “Я втомлений… так, справді…”
І брала я тоді паперу картку білу,
Хотілося мені зібрати тії сльози,
Що в голосі бриніли невидимо.
Колись отак, — розказує легенда, —
Хустиною святая Вероніка
Зібрать хотіла сльози й піт Христа.
Та на хустині замість поту й сліз
Зостався образ у вінці терновім
Того, хто впав знебулий під хрестом.
О, кожний раз, як я збирала сльози
Твої, мій друже, на папір біленький,
Я бачила те чудо Вероніки…
Вірш «Я бачила, як ти хиливсь додолу…» — це одна з найдраматичніших та найінтимніших сповідей у творчості Лесі Українки. Поезія була написана 18 листопада 1900 року в Мінську, безпосередньо біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського — близького друга та коханого поетеси, який згасав від сухот.
Цей автобіографічний твір є задокументованим болем втрати й безсилля перед хворобою. Через біблійну метафору «важкого хреста» та образ святої Вероніки, яка обтирає обличчя Христа на шляху до Голгофи, Леся Українка відтворює трагедію згасання коханої людини. Поетеса проводить щемку паралель: кожен її рядок на білому папері — це спроба зберегти й увічнити нетлінний образ того, кого вона невпинно втрачає. За життя авторки вірш не друкувався і вперше побачив світ лише у 1947 році.
Discussion (0)