Із «Полину»
Маланюк Євген Филимонович
І.
В твою далеку синь я обрій відчинив,
Знемігся і припав — ковтати подих любий,—
І сонцеокий день крізь дим далечини
Блакитним леготом і пестить, і голубить.
І в очі широчінь повіяла страшна,
І простір — свист степів — пронизує вітрами.
Це ж тисяча-яка засвітила весна?
Укотре ж це гряде Ярило із дарами?
А ти — все та ж. Все — та ж. Розстань-дорога орд,
Мандрівним племенам широкий шлях од віку…
Коли ж струснеш цей пил? Повстанеш вся — акорд!
І лоно віддасиш свойому Чоловіку!
ІІ.
За добою — доба. За ерою — ера.
Кремінь. Бронза. Залізо. Радіо. Сталь.
Тільки ти — похітлива скитська гетеро —
Простягаєш сарматських вишень уста.
Тільки ти, перекохана мандрівниками,
Всім даруєш розтерзане тіло для втіх,
І кусають, і душать брудними руками,
І з плачем твоїм злиті харчання і сміх.
На узбіччі дороги — з Європи в Азію,
Головою на захід і лоном на схід —
Розпростерла солодкі смагляві м’язи
На поталу, на ганьбу земних огид.
Під тобою килимом — парча пшениці,
Над тобою єдвабного неба синь, —
Ти ж подряпана вся, божевільна блуднице,
В дикій слині коханців, розпусто краси!
ІІІ.
Не стомилась лежати шляхом,
Кочівничий крок, видно, легкий.
Так тепер — зі сходу на захід,
Як тоді — із Варяг у Греки.
Не стомилась — лежиш простерта,
Тяжко гупають в древні груди,
Лиш — луна. Ні життя, ні смерти.
Довгий сон вікової отрути.
Довгий сон під склепінням неба
В тишині твоїй занімілій,
Правкраїнське радіо степу
Не дає ні вітру, ні хвилі.
І живем за межею прокляття,
І чекаєм даремно і вперто,
І ввижається: гарби, багаття,
Дальні заграви, далеч простерта,
Крик гортанний потвор кососкулих,
Тупіт тисяч, дзичання, дудніння,
Свист степів, опівнічнії гули,
Ніч — і ти, закривавлено-синя.
IV.
Тут ті ж невільники злиденні,
Тут та ж сліпа і рабська кров,
А там ім’я посмертне «Ленін»
Вже обертається в «Петро».
І знову, знову Вершник Мідний
Над бруками з твоїх кісток,
Пускаючись в галоп побідний,
Заносить мідне копито —
Це ж він, незнищений, як завше,
В вітрах історії — стріла, —
Москву залізом загнуздавши,
Ще раз Полтавою пала.
Се мрець воскрес і бенкетує,
Наллявся кров’ю і гуля,
Копитом топче і катує,
І стугонить моя земля,
І тяжко стогне раб відвічний.
Даремно клекотить весна
І віє вітер історичний:
Він знов не чує і не зна.
V.
На літопису незатертім
Креслю циклоїду доби, —
Ще тут в моїм земнім посмерті
Вібрують луни боротьби.
Смертельні спорохніли узи.
Хай неживий в земнім житті —
Ще й досі чую грози музик
В моїй могильній самоті.
Ще не осів забутній порох,
Ще тиша — тепла від подій,
І на непімщених просторах
Гуляє вітер-буревій.
І знаю: буде. Знаю: вдарить.
І знов, і знов хитнеться світ,
І прокривавить гимном кари
Непереможний заповіт.
Червень–липень 1925
Коментарів ще немає... Будьте першим!