Перед майбутністю
Янка Купала
Сумні ми стоїмо перед своєю
Майбутністю, ворожим: так чи ні…
Чи ми воскреснем, впавши ниць душею,
Чи вийдемо з пітьми на ясні дні?..
Сьогодні ми живем, сьогодні й блудим,
Підступна маска засліпила нас.
Не знаєм, що сказать собі і людям,
Не відаєм, хоч відати вже час.
Затиснуті, задушені, як миші,
Під віником жорстким з усіх боків;
Шукаєм, як незрячі, не згубивши
Свого, що нашим є споконвіків.
Повиправляти ми хотіли б душі,
Покривлені колись, та сил нема;
Снуємо безпорадні і байдужі,
А хтось, а щось нас мучить тайкома.
Чекаємо будущини такої,
Що всіх збере і поведе кудись,
Та з-під опіки вирватись чужої
Не здатні – в рідну широчінь і вись.
Засів чужак у нашій рідній хаті,
І сито їсть при нашому столі,
Нам кидає огризки, як звіряті,
Ми ж дякуєм, вклонившись до землі.
Невільництво нещадно нас із’їло,
Живлющі соки випило з грудей;
Ми навіть глянути не смієм сміло
На того, хто нас топче, ніби глей.
Там чути: Білорусь! Там – Самостійність!
А там: «Повстаньте, гнані…» Ну, а ми?
Ми – перелякані. Крутіж і безнадійність…
Тріпочем, ніби цьма в пітьмі, крильми.
О, так, як цьма, як спуджені ворони!
То слухаєм, то нюхаєм: звідкіль
І що за вітер дме на наші гони,
Зі Сходу йде, чи з Заходу – крутіль?
Забрали в нас і гідність, і кошулі,
Тепер ми тільки жебраки й раби.
Ми вдячні, що дали нам замість кулі
Пошиті з наших волокон торби.
Не знаємо, куди ми йдем і звідки,
Веде нас кий жебрацтва і мана,
І Господа ми кличемо у свідки,
Що ми – не ми, що інших тут вина.
Так ми живем. Шукаєм нову пашу,
Як скот, що на пустелю заблукав.
Невже ж то хтось і на майбутність нашу
Непощадиму проклятьбу наклав?
Невже нема дороги нам нікуди,
І нас поглине безуму пітьма?
Невже для нас даремним поклик буде:
«Вставайте, визволяйтеся з ярма!»?!
1922 р.
Коментарів ще немає... Будьте першим!