— сторінка 21

Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці!
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу кривава іржа,
Що замкнула посинілі губи.

Може, …

…wie menschlich sie Madonnen planen…
Р.М.Рільке

I.

Під позолоту повечір’я — прозбріш синь.
Над містом сяє хмарний вирій — лунка глибінь.
Над містом шерех крил небесних, крик ластівок
І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.

Так примиренно і так …

І знову зустріч. Це вже тричі
У днях життя її зустрів.
Тонке обличчя Беатріче
Прозорий смуток загострив.

Лани. Пшениця колосисто ничить.
Широкий вітер лине злотом хвиль.
Добридень, польовая Беатріче,
Селянська музо цих достиглих піль!

Куди ідеш? Зажевріле обличчя
Ховає марним …

I.

Повіє вітер з Понту. Скитський степ
Обудиться, зітхне, і буйна тирса
Зеленим морем знову проросте,
І побіжать зелені хвилі. Ширша

За синє море встане широчінь…
О земле вічна, ти — одна на світі!
У небі глибиніє древня синь,
Внизу …

I.

Ще сяє день. Ще високо блакить.
Далеко ще до вечора, єдина.
Мої обійми сильні і палкі,
І прийде час — ти подаруєш сина.

Я знаю — гуркотить лиха година,
Грядуть заліза й пурпуру роки.
Він буде воїн. Ждуть його …

I.

Вавілон був і Ассірія,
І пройшли, як сон, як дим.
І тепер під руїнами мріють
Тисячолітні сліди.

Гуркотіли, котились епохи
Катаклізмів і катастроф,
І лиш знаєм, як звалися боги
По клинопису стертих строф.

І на бронзі, і на корунді…

I.

Одсяяло, одсйніло полуднє —
Кривавий захід поглинає тьма,
І на пустелі дальні і безлюдні
Лягає мертвим саваном зима.

Де ж свято барв? Де Жовтня хміль? Нема.
Ось дні грядуть буденні, темні, трудні.
Де вітер рвав, де клекотіли рудні —…

I.

Клекотить ще, але — догоряє, тліє,
Фістулею — останній акорд скорострілу…
Щось тяжке і одвічне на обрію мріє,
Розпростовує чорні крила.

Виростає нестримно, біжить, як калюжа.
Що ж воно? Чи скажених отар череда?
Чи повітря морове?
Ні — нищить, …

I.

Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено — з заходу на схід,
Рамено — з півночі на південь.

І так розіп’ята — віки —
Вогонь буття не загасила,
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!

Гноблять, …

I.

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі.
Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні —
І знав, що все це — в тьму,
В майбутнє цій землі.

В неславу й забуття…
А ніч — лунка безодня —
Дзвеніла зорями… І сторінки …

I.

Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас» —
Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на …

I.

Нема нічого на землі —
Й нічого більше вже не треба:
Ми — нанизу в сліпій імлі,
Вгорі — далекі зорі неба.

І недосяжність — вже навік,
І вічна спрага — вічним болем,
І тільки мій голодний крик —…

I.

Чорне. Чорне. Ні вогника в морок.
Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок.
Лиш пекучої пристрасті змора —
До безодні останній крок.

Так пали ж, не гаси мою спрагу,
Не пускай з кайданів твоїх рук,
Погуби мене пеклами пагуб!
Заголуб …

I.

Необорима сонячна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україв
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий …

I.

Не хліб і мед слов’янства — криця! кріс!
Не лагода Еллади й миломовність —
Міцним металом наллята безмовність,
Короткий меч і смертоносний спис.

Щоб не пісні — струмок музичних сліз,
Не шал хвилевий — чину недокровність,
Напруженість, суцільність, важкість, …

I.

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.

О люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить — смердячий, безнадійний Лазар, —
Але намарне: навіть гній …

Хоч би на мить свята відрада —
Всією вічністю дихнуть —
І радістю просякне зрада,
І сонцем розтопиться муть.

Хоч би вже буря, вир, абощо, —
Цієї тиші не знести!
А потім знов хай трудна проща,
Хай знов Голготи і …

Навіки розірвали руки.
Пустеля віддалі лягла
Вітрами вічної розлуки,
Степами мороку і зла.

Ось виють зими, квітнуть весни
І наливаються літа,
Та на пекучий зойк «воскресни!»
Щороку дальшає мета.

І жадних знаків, жадних знамен.
Сліпа і безпломенна твердь…
І перед …

Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.

А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б…
Половецьким хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.…

I.
Біла лагода яблунь в цвіту.
П’ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? І легіт: прийду —
Медоносним зітханням — ой Ладо!

День дзвенить — золота голубінь,
День співає — блакитна безодня…
Тільки — яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодні!…

* * *

І час настав. І сталось вічне.
Співали весняні вітри.
І вітер під снігами Січня
Ту зустріч подихом зустрів.

Які ж наворожили зорі,
Що два життя в людській імлі
Побачать віддалі прозорі,
Розквітнуть навколо землі!

Який же ангел …

І.
В твою далеку синь я обрій відчинив,
Знемігся і припав — ковтати подих любий,—
І сонцеокий день крізь дим далечини
Блакитним леготом і пестить, і голубить.

І в очі широчінь повіяла страшна,
І простір — свист степів — пронизує …

«У тих піснях, як в чорних водах Стіксу,
Відбилося криваве лихоліття.» — Л. Українка
(закреслено в автографі «Суворий Дант…», 1898)

Напружений, незломно-гордий,
Залізних імператор строф —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду — збурений Батурин
В …

1.
Знов на Богдановій дідизні
Історії свистять вітри,
Скрегочуть місяці залізні
Неповторимої пори.

Ще не одно століття йтимеш
Метою перед рухом лаві —
І буде снитись бідний Тиміш
І гук неодгукавших слав…

Ще не один раз се повториш
Під грім …