Спасибі, мій народе…
Забашта Любов Василівна
Спасибі, мій народе, що мене
Назвав ти поетесою своєю,
Що слово дав мені полум’яне,
Ще й причащався піснею моєю.
Я серце мала, мов червоний мак!
Воно зів’яло рано під вітрами…
І в дні ракет я все співала так,
Як научала ще в дитинстві мама.
Слова мої — мов польовий ромен.
Хтось їх любив, хтось був до них байдужим,
І заважкою для моїх рамен
Була війни кривава харалужа.
О рідних слів черлені пелюстки!
Їх блискавки жорстоких днів палили.
Я вистраждала віршів цих рядки
По смерті тих, кого я так любила.
Не облітай же, слово, на вітрах,
Лишись мені, високих днів колиско!
Вже образ пісні на вітрах зачах,
Зірниці буйні відшугали блиском.
Лишилося чекання далини,
З якої вже назад нема дороги,
Та ще мої такі тривожні сни,
Та ваші, люди, болі і тривоги.
Я кожну долю серцем обійму,
Життя і світ я осягну так ново…
Коли ж піду в далеку далину,
Залишу вам — як сповідь серця — слово.
Коментарів ще немає... Будьте першим!