Бути чи не бути?
Забашта Любов Василівна
Життя одне, одне життя! Так мало!
І так багато… Мов тягар, несу
Все те, що серцем чулим увібрала:
Дитинства неповторного красу,
Війни пожежі, горе тих років,
І біженців важкі, криваві кроки,
І біль розлук стоустий і стоокий,
Й сивину удів та матерів.
Тягар років все важчає до болю,
Бо там була ота важка війна,
Яка зламала долю, мов тополю,
Розлуки горе — вічно не мина.
Не дай же, доле, вам у житті губить
Своє кохання і брести шляхами
Від хати отчої, від батька і від мами,
Із келиха розлуки вічно пить.
Не дай вам, доле, нової війни,
Нових розлук, випробувань жорстоких,
Щоб знову крові пролили потоки
На полі бою і батьки, й сини.
Не дай же вам… Земля летить, мов м’яч,
Запущений по віковій орбіті,
Мільйони літ її з путі не збити,
А материнський все не тихне плач.
Усміхнене з народження дитя
Оплакується в битвах матерями.
Земля — колиска людства і буття,
Де все живе плекалося віками.
Життю не вік, не два — мільярди літ;
І все висить тепер на волосині,
І все підвладне нині лиш людині,
Що зберегти повинна Землю й світ.
Звіряча ненависть і нині живить тих,
Хто так дрижить за власні зиски,
Їм невтямки: Земля — людей колиска,
Її, як матір, треба берегти.
Під стяги дружби ми скликаєм світ.
Під стяги правди, людяності, миру!
І тим виносимо свій справедливий вирок,
Хто смолоскипами чадить біля воріт.
О, гамлетівське — бути чи не бути?
Так, бути, бути! — каже нині світ,
І наші перші зоряні маршрути,
І «Веги» загадкової політ.
Коментарів ще немає... Будьте першим!