Серце поета
Забашта Любов Василівна
В. Луговському
Як співала земля у ту ніч останню,
Жаль було покидати поету цей світ,
Попрохав він перо, написав на прощання
Свою волю останню, свій заповіт:
«Поховайте тут серце моє в сивій скелі!
Тут щасливим я був, може, день, може, мить,
Тут звучать солов’їні рулади і трелі,
Тут так хочеться жить, тут так хочеться жить».
Після тої війни, що пройшла по планеті,
Що косила, вбивала, палила дотла,
Стало боляче серцю малому поета,
Його совість палила, його мука пекла.
Там, де скіфи творили вогонь свій жертовний,
Де ромеї, ординці пройшли, кипчаки,
Було серце поета любов’ю наповнене,
Він дивився в минуле, у жорстокі віки,
Все спливло, ніби сон… І поету здалося,
Що вже чвари народів не вернуться знов,
Тут дзвеніть солов’ям і шуміти колоссям,
Хай панує у світі вселюдська любов.
«Покладіть моє серце біля Дому поетів,
Хай здійсняться поетові мрії і сни,
Хай вселюдська любов розквіта на планеті,
Так хотіли цього “комуністи весни”…»
Коментарів ще немає... Будьте першим!