На столітній ювілей української літератури
Виділіть текст, щоб додати нотатку.
У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його в давнині
Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього світу й не тільки на гробі
Складались поетам вінки.
За пишнії хрії, величнії оди
Король слав поетам-співцям нагороди,
Він славу їх мав у руці;
За ввічливі станси, гучні мадригали
Вродливиці теж нагороду давали,
Не знали погорди співці.
І щонайпишнішії дами з придворних
Вдавали на сцені субреток моторних,
Щоб слави і втіхи зажить:
Сама королева здіймала корону,
Спускалась додолу з найвищого трону
Поетовій мрії служить.
Богам були рівні співці лавреати
І гордо носили коштовнії шати
У панськім магнатськім гурті;
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
Кайдани — і ті золоті!
Цей вірш Лесі Українки розкриває тему особливого статусу митців у минулі епохи, коли слово цінувалося на рівні з королівськими регаліями. Авторка малює яскраві образи поетів-лауреатів, чия творчість була предметом шани та захоплення вищого світу. Запрошуємо зануритися у роздуми про історичну долю творця та магію поетичного слова. Це твір про велич духу, що не згасає крізь століття.
Обговорення (0)