Василеві Стефаникові

Коло млина калина —там дівчина ходила,ножем зілля копала —своєї неньки питала: «Кого, мати, чарувати?» —«Чаруй, доню, того,що до тебе все ходив,за рученьку все водив, за пальчики все тримав —перстеньчики все здіймав».

Для духу вольного нема межі, ні краю, Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав; У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з’яв Не знищується він, не відає одчаю. Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю, Все те він спізнає, що біг віків не знав. Як фенікс із золи, возноситься з канав, Геть […]

Де жили в Тауантінсуйоіндіанці древні,гімни й танці ми принеслив гори ці пустельні. Тут вогні живі палали,завивали кениі співали юні жрицій мудреці священні. І, засліплений сонцями,опустивсь ти, певно,щоб побачить індіанціві стовпи вогненні. Де маїс буяв, пшеницювздрів ти, як знамення,ще й бичків замість вікуньїна луці зеленій. Повертайся в Пачакамак,ти прибув даремно,індіанцю заблуканий,пташе навіжений.

Ой пливе човен по росі, Плаче Марусенька по косі: — Ой косо ж моя, ой руса ж моя, Ти ж мені краса була. Ой як я тебе розпущу, Свого батенька засмучу, Ой косо ж моя, ой руса ж моя, Ти ж мені краса була. Ой як я тебе носила, То ти мене красила, Ой як […]

Вмерло море якоїсь ночі —у тісних берегах зібгалось,наче зморщилася накидка,що пожбурена геть недбало. Як хмільний альбатрос ширяє,як втікає дрібне звірятко, —до останнього виднокраюпонеслось на валу дев’ятім. Як обкрадений світ нарештівже прокинувся ранком раннім,стало море зламаним рогом,що на крик відповість мовчанням. На зневажений берег вранціми спустились — юрма рибалок:мов знеможений лис, той берегбув скуйовджений і злинялий. […]

(Равенна. Входить згорблений Данте в огорожу церкви. Осінь.) Данте Тут часто чую голос Беатріче колишній, молодий. Таємні речі у душу словом неясним шепоче. Італії майбутнєє пророчить… Мене ж тривожить те, що відлетіло, неначе листя з гілки помертвіле… Оте, що загубило дні, мов кола, та й розкотило вітром їх навіки в чужі країни, за чужії ріки… […]

  Kein Lotos und kein Lorbeerblatt Sir Galahad О бідний, жалісно-убогий Гіперборейський примітив: Тупі, кирпаті, злобні боги, Одноманітний, голий спів; Болотяна імлиста площа, Берізки хорі і брудні, — Даремно сірий дощ полоще Замурзані навіки дні… «Ні лотосу, ні лавра» — позем! — Ні натяку на вертикаль, І лиш тупим тяжким морозом На півроку закута даль. […]

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти […]

А ще сонце не заходило — а зробилась темнота. А нещаслива та дівчина, котра любить козака. А козак їде в чисте поле — зостаюся я сама. Та зостаюся я сама — ні дівчина, ні вдова, ні дівчина, ні вдова — рекруточка молода.

Налетіли журавлі, сіли-впали на ріллі — де журавка ходила, там пшениця вродила. Де журавель походив, то там кукіль уродив. Краща жінка первая, аніж тая другая. Що з первою дітей мав, а з другою розігнав. Ходить батько по лану, кличе дітей додому: «Ідіть, діти, додому, не буде вам розгону!» — «Живи, тату, тепер сам, як молоду […]