Неминучість
Тодось Осьмачка
О, сило Божа, і безсилля враже,
свята уяво у людей,
ти твориш світ, якого наше
бажає серце кожний день.
Ти — воля навіть і в тюремних мурах,
і в книгах чари чар живі,
яких не подолає ні культура,
ані держави світові.
Ти всі часи у квітках і в зозулях
несеш від блискавки хутчій,
і кожна летюча людська куля —
лише реп’ях в твоїм плащі.
Свята уяво, ненько невмируща,
ти крик з пожеж про щастя нам,
з твого гнізда мистецтво в шкаралущах
щодня летить у найближчий храм.
Але воно справляє чорну драму
людині в блисках дум та мрій,
коли ніколи вже не найде храму
й назад прилине в серце їй.
II
І ось на вигоні в глухій Куцівці
я бачив теж подібний храм:
в ограді паслися і кози, й вівці,
і будяки росли з-під брам.
Середина ж без свічок і без рути
стояла навстіж горобцям,
і я рішив зайти, щоб там зідхнути,
де плакали колись серця.
Але, неначе копити у коней
в піску, в мазуті, в кізяці,
були на стінах і святі ікони,
і біля крилоса стовпці.
Лише єдиний до кінця зіпсутий
не був малюнок в церкві тій,
в якому довбня рвалася з мазуту
в катівській жилавій руці.
А «Страсть Христова»,
цвяхи й терні чорні,
й гостряк холодного меча
навіки зникли в вічності просторній
від комсомольського квача.
III
І я з мистецтвом, бідний, кволий,
спинив на Заході свій рух,
але і тут знайшлися «комсомоли»
в руїни обертати дух:
не встигну вулицю пройти велику,
де липи, ніби тіні з веж,
а вже тремчу від вуличного крику:
«Ну що, поете? Ну що, живеш?»
І ці слова, немов брудні патоки
на стінах зганьблених церков,
в моїй душі чорніють страшно, доки
не змиє їх у нервах кров.
Але до щастя на ясній роботі
я не веду снагу свою,
бо так від вулиць падаю в турботі,
аж плямою безбарвною стаю.
І знаю, що над формою такою,
немов малюнок без «страсті»,
звисати мусить смертною вагою
велика довбня у масті.
І хоч, уяво, ти міцніша сила
над все живе і молоде,
та вже душа моя складає крила
і довбні катової жде!
Коментарів ще немає... Будьте першим!