Тодось Осьмачка

Вже поїзд наближався до вокзалу, а я з вікна дивився в яр, і дикі три гори над ним згасало у світлі вже вечірніх чар. Гірські верхи і хмари швидколеті зліталися в блискучий ряд, неначе пелюстки десь на бенкеті, вітрами зірвані з троянд. А тіні хмар спускалися на мури гранітних гір, гранітних стін, похожі на вовняні […]

З «Ворона»: На ранок він мене покине, коли мої надії відлетять. Едгар По Ще сонце у горах за гострі граніти не встигло вечірній свій блиск віднести, а вже у бору із повітря на віти спустили тумани холодні хвости. Із Альпів, де грізно круки крячуть віщі, почувся розпукою пройнятий спів, аж я у казармі на вогкім […]

Я дівчину любив, люблю і нині, й вона мені сказала в пізній час: «І сонце й місяць розійшлись в долині… шліть старостів, і я піду за вас». І зникла в яр… Я ж вибіг на висоти дивитися на стежку на снігу, з якої сонце сяло, повне цноти, як на стеблі лілея на лугу. І я […]

То був ні день, ні ніч. Байрон То був ні день, ні ніч, бо сонце й місяць на небесах стояли в відстані далекій, в одних просторах і в однім часі. А на землі порожній день за обрій лише одна лежала проста стежка, неначе промінь сонячний або крик розпачу посеред пустелі. З одного боку в неї […]

Кинув чумак село рідне, щоб шукати долі інде. В сірій свиті, йде не хутко, ще й з верби пригубив дудку. Гей, гей — путь-дорога далека. Ой де обрій з небом злився, туди й чумак похилився, бо аж там, аж там дівчина, мандрівки його причина. Гей, гей — путь-дорога далека. А з-за лісу чорні хмари випливають […]

Над садками чорна хмара плине, ще й дощ настає, а за мною бідна мати гине — руки з муки в’є. І вже хмара негодою стала, аж небо вгина… Підсковзнулась, глянула я, впала, і він обмина. Лопухи в подвір’ї мокрі, мокрі, й лопотить вода… Де ж ви, де, стежки сухі й широкі, ще й тверда хода? […]

Сіріє ранок, і від дальніх темних гір справляється на лагер вітер, потягши у яри та в кручі купи зір, немов кінцями велетенських мітел. І ще не видне сонце з бору та з дібров день чистий простягає небу… І бачу я в ожившім серці знов і знов свою найвищую потребу, Таку ненаситиму, ніби вовк старий, що […]

Ох, недоле моя чорнопера, відведи від моєї душі кожну діву, що любить озера і дзеркала, мов води в глуші, бо вона відчуватиме й шкуру у фрізера, що робить і зиск і на нігтях жарінь манікюру, гарячішу за сонячний блиск. Бо вона на кожнісінький дотик його пальців, голодних на гріх, розтулятиме радісно ротик у лукаво-схвильований сміх. […]

Шляхи мої неміряні, гори мої не важені, звірі мої не наджені, води мої не ношені, риба у їх не ціджена, птахи мої не злякані, діти мої не лічені, щастя моє не злежане… Оце така я в тебе, матінка, в руці Господній Україна, синєнебая!

I Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей ломить ребра безумно собою, і ніхто зупинити його із людей не здолає від дикого бою, що розгоном іде в предчутті молодім, несподіванім для моїх років, ніби в грудні в полях над заметами грім розбиває морози жорстокі. Тільки що за проклята подвійність така в почутті побивання […]

Око, око, не дуже бачиш ти глибоко. Т. Шевченко Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води і випустив на землю тварі і народи, то мусив би і вічну правду дати їм, що по заслузі насилає хмари й грім… Щоб кожній нації хоч трохи дати неба і не ввести в злиденність дух її та в […]

О горе нам, ні з янголом, ні з катом і люди, й речі світових подій знов повертаються тим самим ладом, хоч, може, силою і тих стихій: чи їх міста стрічатимуть парадом, чи ревищем густиме сніговій, мету показуючи їм ту саму, що й першим разом відчиняла браму… Та вже не будуть поміж ними ті, які з […]

Я лиш про неї думав при зірницях, мов про щасливий, страшний гріх, і чув, як пристрасно її спідниця шуміла щось про чари ніг. І думав ще й про те, що вдень я мушу саму зустріти сяйвом ніч і щиро розказати в щиру душу, яка була для серця — ніг. Але навіщо день, і хмара сіра, […]

Мов горе таємне, мов слово уроче і мов неміренні кругом небеса, орел у Карпатах на скелі клекоче з крилом перебитим, що з кручі звиса. А з скелі на скелю під ним по порогах ріка пролітає, шукаючи дна, з якого безжалісна виє тривога і смерть невблаганна єдина й одна. І хоч споконвіку там сосни, мов лютні, […]

Росистий луг в яру поміж лісами, і вкрите черепицею село, над ними сонце разом з небесами густе проміння й тишу простягло. І черепицею, неначе пилка зубами, в сонці блискали хати, як християн покликала всіх кірха молитися до тиші й самоти. Свята неділя і росистий ранок голубили у серці давнину, я ж, виправши білизну, наостанок сушитися […]

Прозорого серця висока погода сьогодні пустила над світом плисти тонесенькі хмари, відбивши їх в водах баварських озер, мов з латаття листи. Налиті живицею сосни рожеві малої гіллячки не рушать ніде, бо тиша у лоно щасливому дневі від Альпів далеких незримо іде. І кожного дерева стовбур порою дзвенить, мов струна, що зачула смичок, коли відривається тільки […]

Я уникав кохання та приязні завжди і на землі, і на річках, неначе спільної кімнати в лазні, де тільки гудзики на сорочках, і всім і кожному ще не відомі і ніби грають ролю таємниць, що не даються сумніву, ні втомі, неначе в червні щебетання птиць. І там уночі, де садові зідхання, а вдень гукання на […]

В Баварії дзвіночки з лісу та із бору ворушаться сьогодні над травою, і сонце з моря, ставши на блакить прозору, тепер над ними капає росою. І кожний той дзвінок з росинкою чудовий тривожно гнеться під кущі так низько, немов на те, щоб їх не бачили корови, що під ліси біжать на пасовисько. У них із […]

Ніхто ні хусточкою не махав, і не казав ніхто «прощай», коли мій поїзд від лісів і трав мене відвозив у гранітний край. А згарища і вдень, і в тьмущу тем в нещаснім, змученім краю диявольським світили ліхтарем в байдужість чорну мою. І люди, вбрані в попіл та у пил, були і пропадали знов серед руїн […]

На білі дуги сніжних, високих гір схиляються вечірні зорі, і бір гуде, неначе туркіт давніх лір, похованих в снігах історій. А серце в мене ниє, гіркне і болить, когось чекаючи з учора, але не хоче уважати навіть ні на мить, про що туркоче бір на горах. І я хоч і не знаю, відки повійне із-за […]

З вікна видніють із-під снігу дахи і з цегли в сажі виводи, з їх лине дим, неначе чорні птахи або мов гуки череди. В кімнаті душно, і в повітрі висне накурений тягучий чад, і хлопці, лежні, голосно навмисне говорять про масних дівчат. А я біля розпеченої груби схиляюся до ніг своїх, та ще й кажу, […]

Ой упали сніги на баварські бори, аж гілляки схилилися вниз, і над яром присипані пні без кори мовчазними горбами здулись. І лежить рівним шаром забілена біль, витикаючи довгі дубці; і ворони мовчать, мов примерзлий кукіль на німіших сучках від мерців. І в гущавині світу засніжених рис бір без вітру гуде в височінь, і сніги, від […]

Ні місяць не світив тоді, ні зорі, горнулась ніч, і чорний був Дунай, і Відень, ніби гуща тьми надворі, стояв незвіяний вітрами гай. А в мене у душі ясніли дикі нездійснені надії, повні сліз, мов зорі ті, що їх Дунай великий колись на чорноморське дно відніс. І їм у відповідь в саду з-під листя, немов […]

Сонце сходить, і кричать в гаю сороки, аж гора розчервонілася одна понад яром диким та таким глибоким, що і крик юнацький не досяг би дна. Рухає хмаринку ранній легіт тиху так, щоб не схлюпнути в яр і блиск, і плач, ніби полум’я свічі веде на книгу, стримуючи подих в келії читач. І прозорість стигне у […]