Подорожній
Тодось Осьмачка
(уривок з поеми)
Мамо, моя мамо,
Що ти ворожила,
Як мене малого
В колиску ложила?
Мамо, моя мамо,
Що ти накликала,
Як мене малого
Вночі колихала?
Як водила ранком
У полі на ріках
І вчила ходити,
До схід сонця бігать…
А йшла через села
На мости рибальські
Дівчат зустрічати
У вінках купальських,
Яку ти чорняву
Віддати просила
Перший вінок свій
Для твого сина?
Бо тепер ходжу я
На пустельних ріках
І горе довічне
У чайних криках
Чую над собою
На дзвінкому небі…
А коли іду я,
То на кожній греблі
Мені вітер кида
Першими вінками,
Що колись на чолах
На дівочих сяли.
Вони під ногами
Шелестять, як осінь,
І я спотикаюсь —
Важко на дорозі…
Мамо, моя мамо,
Ні одна дівчина
Вінка не сплітала
Для твойого сина:
Ні одна красуня
На великих ріках
Мені не зривала
Найпершої квітки,
І твій син не знає,
Чим весна пахуча
І для кого води
Носить буря-туча.
Мамо, моя мамо,
Вже надходить осінь,
А вінки дівочі
Шелестять посохлі!
My soul is dark
Я знов самотній і проклятий,—
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розпʼяттях,
ворони виють в небеса.
Їх чую крики ізнадвору
у серці зрадженім своїм…
Куди, куди втічу від горя,
від тих зловісних голосів?..
Упала буря із-за бору
на місто пилом і піском,
Змела на вітер птицю чорну,
Неначе пірʼя під погром,
Та й кинула мені зокола
малу стеблину пирію
щоб завихрити з нею вгору
і думу змучену мою!
Мене ти, думо, залишила,
як невтишиме в сповитку,
перед парадними дверима
ридать без відгласу на брук,
аж доки пси криві почують
І не потягнуть у рови,
Де мої сестри з сіл ночують,
Що ласку, юність продали, —
І у помиях там і смітті
покинуть кості мої тліть…
Ніколи верби верховіттям
з полів не прийдуть їм шуміть.
Я знов самотній і проклятий —
Схилився тяжко до вікна:
На мурах, ніби на розпʼяттях,
з пилами буря умира.
Коментарів ще немає... Будьте першим!