Ранок
Тодось Осьмачка
Сіріє ранок, і від дальніх темних гір
справляється на лагер вітер,
потягши у яри та в кручі купи зір,
немов кінцями велетенських мітел.
І ще не видне сонце з бору та з дібров
день чистий простягає небу…
І бачу я в ожившім серці знов і знов
свою найвищую потребу,
Таку ненаситиму, ніби вовк старий,
що в лісі сам зубами ляска,
або неначе від дітей і дітвори
захована найкраща казка,
яку поети почувають серцем всім,
але розказують інакшу,
а до подушки і без ритму, і без рим
вони за нею нишком плачуть…
Це ти, це ти, гей, щиросте моя,
із серця вирвана раптово,
врятована у найганебніших боях
могутнім, нелукавим словом…
Але і тупає, і гупає вже люд
розхристаний по коридорі,
і чайниками брязкає то там, то тут,
і ними метляє надворі.
І лагерем і я біжу під довгий свист
єдиної тієї суті,
що надає життю високий футболіст
посеред площі, повний люті.
Біжу за табір, щоб нужда, і свист, і гуп,
і несолодка чорна кава
не обернули українське слово в труп,
потрібний звалищам та гавам.
II
Біжу туди, де з лісу молодого ще
встає холодна скеля із-під криги,
побитая разючим градом та дощем
і водами щорічної відлиги…
де блискотить від сонця непорушний шпиль,
проз котрий плинуть журавлі, мов риска,
несучи крилами у неміренність миль
те саме світло, що й на скелі блиска.
І крики їх такі тягучі без кінця,
з розпукою казковою сирени,
неначе голос Всемогутнього Творця,
що, сотворивши космос неміренний,
не в силі вже перебороти власний твір,
похожий дуже на страждання жертви, —
і тяжко журиться і дивиться з-за гір
на світ недосконалий і немертвий.
І ось, лишаючи і гамір, і нужду,
що убиває почуття та слово,
яке вже між людьми, аж доки не впаду,
не стріне друга навіть випадково…
Біжу я в гори, голосніші ще, як храм,
де й Божі муки, видно, не інакші…
Біжу збагнути вічну правду хоч аж там:
чого Господь привик до неудачі?
III
І за мур переплигнув з каміння та штаб
і, пробігши парів свіжий вистяг,
похилявся я в тінь під розложистий граб
на коріння та пожовкле листя,
що летить і тремтить на осіннєє дно,
а за ним лине й тінь, тінь — рожева,
і здаюся і я вже таким, як воно,
тільки зірваним з іншого древа.
І не видно мені вже ні гір, ні шпиля,
ні занесених птахів луною,
замість Божої скарги грабове гілля
щось про мене шумить наді мною,
І вже сонце кипить без борні і звитяг
не звірком з-під ножа в чорній мисці
і не в грудях моїх, а на вовчих путях,
у пожовклім заборсавшись листі.
І снага його там, і вогонь пропада
гірш, як кольор упалої сливи,
і я чую ще тяжче, як кличе нужда
знов назад — знов у табір крикливий,
щоб там славу звести до покори вівці:
закрутивши стежками нудними
найдобірніше слово моє у співців
і найбільшую правду між ними.
Гей же, серце моє, свою справу зарадь
так, як роблять самотні герої,
бо тебе тільки слухає мертва падь
та безлисті граби й сухостої,
а що людська душа — то не мов камінці
або дикий під горами постріл —
насторожує вічно до тебе кінці
душогубством та холодом гострі.
Через те твоя справа, неначе в Творця,
обіперта на зоряні сохи,
потребує розв’язки й швидкого кінця,
бо не вдатна вона анітрохи,
а про слово моє і про правду мою
вже подбає і світ наш м’язистий:
і аж там, у покинутім біднім краю,
і аж тут наші теж футболісти.
Коментарів ще немає... Будьте першим!