Дзвоник
Тодось Осьмачка
В Баварії дзвіночки з лісу та із бору
ворушаться сьогодні над травою,
і сонце з моря, ставши на блакить прозору,
тепер над ними капає росою.
І кожний той дзвінок з росинкою чудовий
тривожно гнеться під кущі так низько,
немов на те, щоб їх не бачили корови,
що під ліси біжать на пасовисько.
У них із ший гойдаються дзвінки так само,
але вже мідні і на реміняках,
аж гук іде густий в малині під лісами,
ворушачись у листі та в гілляках.
І квіточку-дзвіночок вирвав я з росою
і почепив над серцем на одежі,
і серце задзвонило силою сліпою
у дзвоник той, що прикрашає межі.
Воно забуло безнадійно, що в худоби
гойдаються важкі з металу дзвони
і мовлять людям скрізь: де треба й до вподоби
ще голосніше, як міські закони.
А нас почує хто, поети бідолашні,
що в мене серце сповнилося зваги
для когось підробитися биком домашнім
і дзвоником добитися уваги…
Та ще й отим, який удосвіта створила
краса, мов з великодньої сорочки,
в якого росу тільки ластівині крила
на вітер вибивають із листочків?..
Забуло серце, що воно поетська доля,
якій немає лун ніде нізвідки…
І я йому тепер ні з ліса, ані з поля
не хочу жодної чіпляти квітки.
Коментарів ще немає... Будьте першим!