Жорстокість
Тодось Осьмачка
I
Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей
ломить ребра безумно собою,
і ніхто зупинити його із людей
не здолає від дикого бою,
що розгоном іде в предчутті молодім,
несподіванім для моїх років,
ніби в грудні в полях над заметами грім
розбиває морози жорстокі.
Тільки що за проклята подвійність така
в почутті побивання дурного,
що виводить у поле мене, мов рука,
і спиняє під місячним рогом?
І хоч знаю, що ти у бараці без лун,
може, в душу вдивляєшся тихо,
тільки я своє серце держу на бігун —
може, з півдня підхопиться вихор,
аби вогкістю хвиль подихнув мені він,
що в напечених скелях гуркоче,
і нагадає блиск, і напругу колін,
і твій рот, і безумство дівоче.
І мені буде досить, коли молоду
в серце радість укину хвилеву —
так, немов підданцеві у пишнім саду,
як побачить свою королеву.
II
І хоч знаю, що ти недалеко, мов квіт,
припадаєш до шибки в бараці,
я справляю биття свого серця й на схід,
знедбуваючись, ніби від праці;
може, співи досвітніх півнів у диму
розженуть чорні зариси драми
з дужим рухом таким, з яким дим вони й тьму
розганяють до дня над церквами.
Та від босих твоїх молодесеньких ніг
буде більше, ніж в сонця, ласки,
доки знов золотий серед світа поріг
до зірок переступиш та казки.
І від сукні твоєї блакитний кінець,
ніби злиті над хмарами дахи,
від лісів та лугів понесуть навпростець
мені в серце зворушені птахи…
III
І тривога лютіше єство моє ссе
і кругом безпорадно дивлюся,
що нічого стихія мені не несе,
і жадання погаснути мусять.
Бо не розумом був між людьми і в гаях,
що сподіванок ждав, ніби коней,
коли ти у бараці, царице моя,
а не в світі, що в безвісті тоне,
коли ти у бараці тут близько сидиш
із чужим, ніби хмара, народом,
а що серце своє ти від мене держиш
за північчю, півднем і сходом.
І хоч би океанськими бурями я
тебе кликав і нині, й зимою,
то й тоді ти, царице жорстока моя,
не хитнула б для мене й косою…
І була б ти така без усяких зусиль,
ніби берег північного моря,
об який розбиваються гуркоти хвиль
і про вічну розпуку говорять.
І тоді, як народ для твойого співця
в лісі зріже на цвинтар клен-древо,
не читатимеш горя з мойого лиця,
загадкова якась королево.
І якби тобі хто і про правду мою
розповів щиросердно з журбою,
що не хочу вже я ні пташок у гаю,
ні вітрів тих, що повні тобою,
і в Баварії десь, у німій чужині,
ні для кого не свій, ні для люду,
без любові й страждання лежу у труні
до останнього Божого Суду,
то й тоді ні єдиної навіть сльози
не вронила б на яму глибоку,
бо вже видно, що ти не Цариця єси,
а звичайная баба — нівроку!
Коментарів ще немає... Будьте першим!