Совість
Тодось Осьмачка
Росистий луг в яру поміж лісами,
і вкрите черепицею село,
над ними сонце разом з небесами
густе проміння й тишу простягло.
І черепицею, неначе пилка
зубами, в сонці блискали хати,
як християн покликала всіх кірха
молитися до тиші й самоти.
Свята неділя і росистий ранок
голубили у серці давнину,
я ж, виправши білизну, наостанок
сушитися повісив на тину.
І, руки склавши, думав проти неба
розпукою всією втікача:
«Чого в наш час письменників не треба
для кожної людини й діяча?
Чого, як стане вранці день сіріти
і бір похилить від роси гілля,
я змушений тікати від еліти
тутешньої найдалі відсіля?»
І враз загуркотіли небо й гори,
і бір заворушив верхи гілляк,
й, націливши на мене всі мотори,
влетів скажено в тихий яр літак.
І гнівно коло мене й коло тину
він пролетів у свіжу святість дня
й немов докір мені у душу кинув
за необдумане гірке прання.
Я ж навздогін: «Чи я порушник
супроти тиші сонця і гори?
Врятуй мене від тих людей бездушних,
тоді свої докори говори».
Але мовчало сонце чисте із-за гаю,
і черепиця блискала в огні,
немов ті зуби, що колись Ісаю
перепильгали в лютій давнині.
А я, до щік притиснувши правицю,
стояв німіший від стовпа в полях,
з якого збили віщую таблицю
показувати людям простий шлях.
Коментарів ще немає... Будьте першим!