З пісень про рідний край
Янка Купала
Де не глянь, печальна всюди
Наша Білорусь.
Янка та Симонка – люди,
Птиці – шпак та гусь.
Поле – гори та каміння,
Чорні валуни.
Сіножать – одне коріння,
Пні та купини.
Хоч працюй несамовито,
Ця невдячна рінь
З кукілями родить жито,
З ріпаком – ячмінь.
Тут садочків не видати;
Скрізь одноманіть.
Лиш берізка біля хати
Тичкою стоїть.
Села бідні, люд убогий,
Все навкруг сумне.
В личаках гнояться ноги,
Зріб’я спини тне.
Невеселе, небагате
Йде життя на скін.
Темний тут народ.
Читати
Не уміє він.
Кожен з нього насміється
І назве дурним…
Бідний люд… отак, здається,
Плакав би із ним.
Всюди хтось од горя плаче,
Стогне від жалю…
Це нещасний край, одначе
Я його люблю.
І не вабить мене щастя
До чужих сторін…
Вовкові той кущик милий,
Де вродився він!
Дома – голод, але люди
Рідні навкруги.
Хто в чужину втік, той буде
Гинути з нудьги.
Там нема з ким заспівати
Дорогих пісень.
Самотою нудьгувати
Будеш день у день.
Як затягнеш рідну пісню,
Не почують, ні!
Присягнеш любить вітчизну
Аж на чужині.
1905–1907
Коментарів ще немає... Будьте першим!