Відповідь
Янка Купала
Ви до себе, панове, мене закликаєте, —
Оспівати народу забитого справу;
Рай небесний для мене самі відчиняєте:
«Тож заходь – будеш мати і долю, і славу!»
Вітер піснею грає жагучою, жвавою
Над политою кров’ю та потом землею;
Не гонюся, паночки, не гину за славою:
Чую – доля моя не засяє зорею.
Чую, чую… дорогою йшов я похмурою —
Давнє й люте боління наповнює груди:
Від народин я скутий бідою й зажурою,
Не потішили в злигоднях добрії люди.
Не потішила мати – вона над колискою,
Над моєю, співала про горе неволі,
А зима, що морозами землю затискує,
Вторувала тій пісні з вітрами на полі.
А як виріс, подужчав, мене не потішила
Моя молодість, повна надій неправдивих.
Як торбинами, бідами плечі обвішала —
Холод, голод, робота на злих та фальшивих.
Гей, та в кутику місця не мав я застольного,
А втішався лиш мріями й дивними снами.
За порогом було в мене місце бездольного,
За порогом послалася стежка тернами.
Я не пещений ніжно руками дівочими,
Слів сердечних мені не шептало кохання.
Так живу – опечалений – днями та ночами,
Жду людей – не прийдуть вони, знаю зарання.
Наче циган, по світі блукаю без пристані,
Без притулку, без теплої’ рідної’ хати;
Де надії на славу? Давно вже освистані,
Та й чи славу поету потрібно шукати!
Так, паночки, у славу майбутню не віриться,
І пустих обіцянок не хочеться чути;
А що в серці моєму, в душі моїй діється
Все те піснею стане, крім вашої трути.
Буду пісню складати, але – не багатому,
Не за ваші гучні, золоті привілеї.
Я люблю свій народ і для нього співатиму —
Це мій дар, це призначення долі моєї.
1905–1907
Коментарів ще немає... Будьте першим!