Триптих 1. “Що дасть нам силу?”
Виділіть текст, щоб додати нотатку.
(Апокриф)
Розпечений весняним гострим сонцем
пашить Єрусалим. Проміння біле
від білих стін і вулиць відбиває,
ряхтить вогнем на золотих покрасах
царських палат, ворожі блискавиці
запалює на кожнім римськім списі,
кладе вінці на шоломи спіжеві
центуріонам – блиск, вогонь і пал!
Єрусалим готується до свята.
Жінки начиння миють у потоці,
бряжчать мідяні кухлі, грають іскри
від сонця на червоній мокрій глині.
Розбіглись діти по весняні квіти.
Дівчата чешуть коси й заплітають
майстерно у дрібушки з дукачами
та радяться, що їм про свято вбрати.
Багато радощів, але ж бо й праці!
Гаптують, шиють, і печуть, і варять,
купують, продають, про свято дбають.
Лиш той не дбає, хто шага не має,
але й такий волів би заробити
гіркою працею, ніж так “не дбати”.
Бо гірші злидні в свято, ніж у будень,
буденна одіж, наче смертний гріх,
темніє серед ясних шат святкових,
лице не блідне з голоду – шаріє,
і легше мовить “хорий”, ніж “голоден”.
На розі проти храму вбогий тесля
робітню відчинив. Та й відчиняти
не дуже-то було що: три стіни,
четвертої біг дасть, от і робітня.
Всім перехідним видко всю роботу,
мов на майдані. Видко, як працює,
не розгинаючись, убогий тесля,
зв’язавши ремінцем волосся буйне,
щоб не спадало на високе чоло,
укрите потом рясним та краплистим.
А тесля сам не бачить перехідних.
Очима бачить він роботу й знаряд,
а думкою все злидні невсипущі:
були вони учора, є сьогодні
і завтра будуть, і нема їм краю.
Ох, та який там край! Хіба ще справді
до краю загризуть… Що день, то більше
в Єрусалимі теслів настає,
і з Сірії насунули, мов хмара,
забрали всю роботу коло храму,
в Преторії, коло царських палат,
їх всюди повно, спритні та майстерні,
та запопадливі, масні такі…
Вряди-годи єрусалимським теслям
робота дістається, і яка?
“Он вчора три хрести зробив, – недобра,
сумна робота, богові немила…
не раз-бо і невинних розпинають…
А що робить? Гріха не знає голод.
Марницю заробив за три хрести.
Така й робота: спішна, от аби-то.
Що ж, я не винен – дорого платити
за дерево сухе не маю звідки…
Ет, якось-то простоять зо три дні,
поки до свята шибениці тії,
а там – розп’ятих здіймуть, то хрести
хоч і спалити – невелика шкода…
Така-то праця!.. А колись, бувало,
робив різьбу мистецьку до палат,
до дому божого… Давно було…
Тепера що? Ціпильна, топорища,
плуги… хрести… таке! А сила йде,
і спина гнеться, й репаються руки,
і гине хист. Уже б тепер не вдав
різьби такої, хоч би хто й замовив,
минулося… Тепер аби хоч як,
Обговорення (0)