Перепелиця
Тодось Осьмачка
Ні місяць не світив тоді, ні зорі,
горнулась ніч, і чорний був Дунай,
і Відень, ніби гуща тьми надворі,
стояв незвіяний вітрами гай.
А в мене у душі ясніли дикі
нездійснені надії, повні сліз,
мов зорі ті, що їх Дунай великий
колись на чорноморське дно відніс.
І їм у відповідь в саду з-під листя,
немов з-під серця самого сторіч,
запідпадьомкала перепелиця,
аж серед Відня затремтіла ніч.
І блиснули серпів тоненькі роги,
і бір хитнувся, і густі жита,
і від хатів на уманські дороги
дівочі зарожевіли вуста…
Яких я слухав тихою душею,
гадаючи лише про ту, про ту,
що з долею не стрілася моєю,
захмаривши й життя мого мету.
А нині вже кого?.. З чийого краю
під всохлий дуб чекати по жнивах,
якому на гілля посеред гаю
не сяде заспівати жодний птах?
Коли ж хто і почує з його крики,
то тільки від стривожених галок,
що возвіщають чи то сніг великий,
чи дощ такий, щоб навіть сніг промок…
І гей, зірки, світіте над Дунаєм
чи разом пропадіте всі над ним —
мені однаково, бо кожна дбає
про мене так, як і турецький дим.
Але, несповнені мої надії,
в душі не умирайте і на дні,
і, може, перепілка ще посміє
запідпадьомкати на чужині,
аби не глянула самотність в очі
перед останнім світовим «прощай»,
коли безокі, безперервні ночі
затоплять сонце, Відень і Дунай.
Коментарів ще немає... Будьте першим!