Думи мої, думи…
Маланюк Євген Филимонович
I.
Повіє вітер з Понту. Скитський степ
Обудиться, зітхне, і буйна тирса
Зеленим морем знову проросте,
І побіжать зелені хвилі. Ширша
За синє море встане широчінь…
О земле вічна, ти — одна на світі!
У небі глибиніє древня синь,
Внизу — прозора велетенська тінь
Від хмари, що жене південний вітер.
І при балках оселі заквітча
Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця, —
Твій шлюбний цвіт — та срібная парча.
І чорні очі глянуть крізь віконце.
Ой, вийди в сад, що бджолами бринить,
Поглянь — земля справляє з сонцем шлюби!
Та вдарить час. Мов меч, упаде мить.
І нікому тоді оборонить
Твою весну від вихору і згуби.
II.
Вже й ненависть згаса, а я не вспів
Її вогнем твій смуток запалити.
Часами чути панахидний спів.
Часами — скрегіт… Просторінь та вітер
Все поглинають. І відходиш ти
За сиву млу, в сльоту дощів осінніх,
І не збагнуть, як пророста насіння
Між бур’яну та будяку пустинь.
Голодним вовком виє листопад.
Все полягло в єдиній пізній жертві.
І нікому повстать і наступать
В осінню муть, де голос вже завмер твій,
Де губиться шматками сивий степ.
Та в глибині твоїй цвинтарно-мертвій
Зітліле зерно пружиться й росте.
Настане час — зійде — і встануть мертві.
1931
Коментарів ще немає... Будьте першим!