Весняна елегія
Тодось Осьмачка
Моя Україно, недоле моя,
була ж ти мені дорогою,
а нині тебе вже питаюся я,
ох, що ж ти зробила зі мною?
І саме тоді, як весна з-над садів
сіяє дощем та ріллею,
і кожная брунька ясна до країв
на світ тягне листя із глею,
і саме тоді, як гарячі стовпи
піднімаються над лісами,
і з вирію птахи до нас у степи
скрізь тягнуть стежки небесами.
І саме тоді, як, немов журавель,
заблуканий у нуртах безодні,
у мене кричить із сердечних пустель,
мій дух посмутнілий, самотній:
«Нестрінутий друже, колись в ранню рань,
якщо ти ще є у безмежжі,
то швидше між мною і вічністю стань
в чистішій од неба одежі…»
І саме в цей час ти, мій краю, не мій,
та благословенний ще й нині,
скажи мені, що ти зробив, мов німий,
весною моїй самотині?
Бо птахи у гнізда злітають з небес
і сходяться в пари всі люди,
а відповіді ще не чують і днесь
мої споневірені груди…
І вже хоч на той світ покійники рух
ніяк не потовплять у брами,
та їх заглушити силкується дух
мій горем окремої драми.
І він, мій цей голос, лунає, мов з гір
того журавля, що блукає,
якого ніколи далекий простір
і, мабуть, ніде не вітає.
Але я гукатиму, доки не вмру,
пташиною навіть луною…
Ой краю, мій краю, чи я розберу
оте, що ти робиш зі мною!
Коментарів ще немає... Будьте першим!