Утома
Тодось Осьмачка
I
Глибока осінь павутину
На берег тягне з-під млина,
Де перестояну калину
Ламає дівчина мала;
Гуде від ціпа жовта тиша,
Як у неділю дзвін в гаю,
А на кулі хазяйка рижа
Сорочку зашива свою
І повідає, як надворі
Шуміла ніч вогнем з громів
І цуценя коло комори
Вищало мокре у рові;
А комсомолець в ліжку любий
Зорив їй по-братерськи в рот,
Бо там були з металу зуби
Рублів, напевно, на п’ятсот…
II
А я хоч маю вічні будні
І зморшки довгі на лиці
І пробиваю кригу в грудні,
Аби скупатися в ріці;
І виглядає щохвилини
У мене з серця самота,
І, наче в мертвої людини,
Навіки зціплені уста,
Що їй не сниться ані сосна
На скандінавських берегах,
Ані, збентежена і млосна,
На Нілі пальма у пісках;
І хоч не заздрю тим на лати,
Що господині мов брати,
І не боюся ночувати
Із цуценям серед сльоги.
III
Та, гей, закінчу я жорстоко
Останній молотити сніп,
Як розлетиться понад током
Розбитий, наче пляшка, ціп,
Та й повалюся на солому
У мертве безгоміння сну,
Аби забути і утому,
І від життя луну страшну,
Що знов до сонця рижа курка
Співає вранці без півнів
І Марсій з краденого лука
У серце цілиться мені,
А бог поетів і героїв
Рахує у неволі дні
Без Муз, без ліри і без зброї —
Калину носить у рядні!
Коментарів ще немає... Будьте першим!