Станси
Тодось Осьмачка
Ріка несе по кам’янім річищі
весінній теплий каламут,
а верби і від їх будинки вищі
своєю тінню повнять нурт.
Біжать через місток семінаристи,
розчервонівшися, мов жар,
а бір, опришків притаївши свисти,
повільно близиться до хмар.
І сонце, сонце, хвилі, і сороки,
і дальнього повітря тло
розбурхано і дзвінко на всі боки
кричить про щастя та тепло.
А в мене в думах тиха завірюха,
бо дівчина не прийде знов,
і серце розуму уже не слуха
і жде її без передмов.
І щоб його забавить хоч чим-небудь,
до розпачу не довести,
то я туди до сонця, аж під небо,
зворушеним єством застиг:
«Гей, сонце, сонце, царю Червня й ягід,
і власний блиск, і власну тінь
ти щонайшвидше відтягни на захід
і вкинь у мертву глибочінь,
а з ними разом бір туди високий
і верби, хмари і блакить,
і молодь, і нехай доми й сороки
і темна річка полетить,
і замість того, що для ока малось,
нехай зустріну ніч німу,
і дівчини, як серце не діждалося,
то прийде інший хтось у тьму».
Але і річку чую, й сонце бачу,
і бір аж хмару підійма,
і я схиляюся і тяжко плачу,
що правди і в душі нема.
Коментарів ще немає... Будьте першим!