Сільська вчителька
Ґабріела Містраль
Перекладач: Михайло Литвинець
Вчителька чиста була. І казала, що учні
мусять сумління свого не сплямити, й сади
мають плекати, й вивчати пісні милозвучні,
світлу оливу тримати, щоб світло нести.
Вчителька бідна була. Рано звідала муки.
Темні спідниці носила, багатим чужа.
Не надівала ніколи браслетів на руки, —
вся ж бо коштовність, що мала, — це світла душа.
Вчителька щира й весела була. І в печалі
мило всміхалась, являючи скрізь доброту.
І червоніла, що в неї старенькі сандалі, —
квола й гарнесенька, схожа на квітку бліду.
Жінка нещасна! У річці життя повноводній
біль, наче тигр, довго й жадно спивав її дні.
Зброя, що груди уразила їй благородні,
доли кохання для неї лишила гучні.
О хліборобе, чий хлопець навчався у неї
гімну й молитви, ти зроду не бачив зорі
тої, що в ній пломеніла, що звалась душею;
ти обминув її серце в квітучій порі!
Ти пам’ятаєш, селянко, як вперше узнала
ймення її заразом з наговором пустим?
Сто раз її зустрічала і все забувала, —
знай, що вона піклувалася сином твоїм!
Плуг її добрий пройшовся по ньому так ніжно,
борозни вічні відкривши для долі й краси.
Ранок чеснот їй належить — він зводиться сніжний.
Чуєш, селянко, пробачення в неї проси!
Тіні розколений дуб її кидав на праліс
в час, коли смерть ненаситна забрала її.
Наче заснула вона, — так матусі здавалось,
й навік-віки заплющила очі свої.
Тихо заснула, немов на подушці небесній,
зорі блищать біля скронь, давня зникла біда;
бог їй співає свої колисанки чудесні,
і, не кінчаючись, мир їй на серце спада.
Так, наче вазу, несла свою душу багату,
щоби амброзії вічності всім уділить.
Встигла ж вона за життя, багатьом на відраду,
кинути світло сяйливе, як рання блакить.
То й бережуть її прах в безгомінні могили
буйні троянди, що так пурпурово горять.
І повіда мені цвинтарний сторож похилий,
де її кості під квітом пахучим лежать.
