Невимовне
Маланюк Євген Филимонович
«свивая, славію, оба поли сего времени…»
«Слово о полку…»
Сонце затьмарює хмара ненависти…
Вівці й голуби — і ті вже клацають зубами.
Лист з України, XII 1931 р.
Ти стелиш степовий килим
Знов гарбам, копитам та юртам.
І очі застеляє дим,
І кров нуртує тюркським нуртом,
Як і тоді.
Батий? Тімур?
— Цілуй, цілуй кінець халату! —
Чи ж захистить софійський мур
Сліпий простір і утла хата?
Бог не пожалував віка:
Вже сім століть ця епопея
По кам’янистих ташликах
Та по рибальських балаклеях.
Рвучкий мутиться Кагарлик,
І сонно котиться Синюха —
Та той же зойк, та той же крик
Лунає жалісно і глухо.
Вже сонце тьмарить хмара зла,
Ягнята клацають зубами,
Ти ж бур’янами поросла,
І замість хати — вовчі ями.
Та з бунту ще не збився гурт,
Гудзами не набрякли жили,
Важкої крови тюркський нурт
Залізне лезо не прошило
І волі не знайшла вістря…
Так, покриткою, йдеш віками,
І в дикім лоні, наче камінь,
Монгольське важчає байстря.
24 вересня 1932
Коментарів ще немає... Будьте першим!