Над нивою в непогоду
Янка Купала
//– І –//
Постать невижата, згноєна сльотами,
Колос, прибитий дощами болотними,
З тванню змішався, лежить, пропада;
Мітлами снопики бідні валяються,
Вітром позривані, зерня зростається…
Нивко-сирітонько наша… Біда!
Скільки ж то поту й кривавиці гнаними
Вкладено в поле невродне селянами,
Скільки зітхань, клопотань та мольби!
Гляньте – все знищено злою негодою,
Дивиться небо на землю з погордою,
Небо не чує ні скарг, ні клятьби.
Серце забутих від болю аж схлипує,
Доля нещасного нивами нипає, —
Ради-підмоги не видно й не чуть.
Думи здіймаються хвилями повені —
Що ж бідаки, хлібороби згаровані
Холодом, голодом зимнім, почнуть?!
Білий сніжок пеленою вже стелиться,
З диким виттям налітає метелиця,
Льодом заслонені вікна… Зима.
Де тут сховатися, де притулитися,
Як на окрайчик убогий розжитися?
Боже… а сліз тих… кінця їм нема!..
//– ІІ –//
І чого ж ти, негодо, розкинула
Хмаровиння сльозливе своє,
Не зібрати й того за тобою нам,
Що ця нива жебрацька дає!
В почорнілих валках та й нескошена
І стоїть, і гниє сіножать,
І в снопах те добро, і невижате —
Лиш поглянути – сльози біжать.
Мужика пожаліти не хочеш ти,
Подивитись не хочеш, о ні,
Як він буде з дітьми та з дружиною
Коротати морозяні дні…
Що почне він, бідак, як простелиться
Білий сніг на погнилі валки,
Чим родину свою годуватиме,
Де візьме він хоч жменю муки?
У хліві корівчина ревітиме,
І заплаче голодне дитя,
Буде сам він стогнати, а віхола
Аж зайдеться, як пес од виття.
1907
Коментарів ще немає... Будьте першим!