Молитва
Тодось Осьмачка
Мій Боже, ти любиш з блакитної арки
пускати над селами пил,
і нюхати в церкві, як пахнуть огарки,
олива і дим із кадил,
і мовчки приймати собі на приносах
серця від стражденних жінок,
і в зорянім вівтарі, скупанім в росах,
ховати їх в спільний мішок…
І хоч на увагу твою я заслуги
не маю й по нинішні дні,
зроби для моєї безумної туги
останнюю ласку мені:
схилися у вівтар і пальцями з криці
дарунки свої розгорни,
візьми одно серце з мішка і черницю
на грішную землю верни.
Бо глянула в душу вона самотинну,
і радісно рушила кров,
і ніби дитина щасливу пташину
несе на гілляці з дібров,
я тихо проходжу, де люди всі заздрі
й подібні до чуйних хортів,
і страшно боюся, аби в мене настрій
навіки з душі не злетів
і щоб найщирішую пісню первісну
про весну і радощі сліз,
аби в далечінь і сумну, і безвісну
з собою тепер не заніс…
І страшно благаю: важкими руками
верни їй узяте, як Бог,
аби ми серцями, немов писанками,
могли помінятися вдвох,
аби і мій настрій не рвався із крові
шукати тривожних доріг,
а піснею бризнув у тихій діброві
про зустрічі щастя та гріх!
Коментарів ще немає... Будьте першим!