Легенда

Пісня перша

Водили батько у костьол
мене малого через бор.
Про ліс вони мені тоді
пускали казку по воді,
а я малим ловив
в озернім плесі серед нив.
Ловив! Боявся уловить,
щоб нею серця не розбить.

Вночі на Петра вдвох ми йшли;
підводивсь місяць на ліси,
і зорі булькали у вітрах,
палили нитки в небесах,—
спадали у скло лісних ставків
і бились дзвінко на скалки.
А коли місяць посковзнувсь
над лісом сонним і надувсь
у небо повне, як у лід, —
засяли в батька із підків
великі сосни мовчазні, —
до мене батько почали:
«Поглянь, дитино, он туди,
де місяць рогом закотив
гарячі вінця до дубів…
Бач, вітер дме йому у дно,
і жевріє, як жар, воно.
То, кажуть, око у крові
із скелі висить на горі…
Про його казку розкажу…
А ти в’яжись, як отой дуб,
та брата кревного шануй…
Ще до татарщини, давно,
були лани отут болот,
а лісу зовсім не було,
стояв лиш дуб та хата там,
де зараз сосна та туман.
Як чорний вечір наставав,
рамистий дуб з боліт смоктав
кудлату вогкість… і важнів,
мов степ у травні від дощів.
А з хати жінка грузько йшла,
де спала в небі дрягвина…
Була вродлива, молода;
на пояс падала коса,
отак, як в бурю очерет,
на берег пада до джерел.
Схилялись там на купині,
од сліз голки горіли вій:
молилась голосно до зір,
мов ранив тишу криком звір:
«Прабоже мій, не кинь мене!
Встають тумани до небес,
в тумани вплетена трава —
мої сирі, сумні слова…
Живу в болоті я та дуб,
а муж той де, що серцю люб?..
Ти в небі сонце почепив,
мов колесо на верстовий,
обтріпаний дощами стовп,
що степ великий проколов…
Од сонця птахів наплодив:
гаї піснями підралив…
З туманів мужа приведи,
спочить у хаті поклади,—
кип’яче сонце й мені він
лине у рядна на мій піл…
Нехай я рядна буду прать
узавтра… й плакать і співать!»

Як небо синє на степах
заворушилося у вогнях,
а вітер гострий засвистів
в безодні чорні до вогнів —
й вогні покапали в поля,
де світить водами земля, —
прийшов до жінки дужий муж,
приніс пахучий дух калюж,
як вугіль чорного крука
у кудлатих жилавих руках,
укинув сіна у вікно,
й до ранку спали вони втрьох.
А ранок в росах засвітив
малі сонця, як світляки,
на травах мужових слідів
в глибокі сизі болота,
де хлюпа дума молода.

Вродила жінка двох синів
під дзенькіт місячних ставків.
Як син чорнявий закричав,
з причілка дуб старий упав;
а як русявий подививсь —
туман у роси переливсь,
той, що з плечей річки спускав
й до моря бризками гуляв…
Злетів із жердки чорний крук,
в колиску сів йому до рук.
Крука покинув ще тоді
той невідомий чоловік.

П’ятнадцять літ, як лошаки,
вже проклепали їм шляхи;
вже неньку тихо тумани
водою в багнах залили.

Гей, брат той перший був Бакум…
Він взяв, розбив об камінь дуб,
дрючка силенного зладнав,
в глибокі багна упихав;
на дрюк мотав густий туман,
як у диму повзучих трав,
та тяг із ям його в степи
і, наче вовну, там стелив,—
сушив болото ніч і день,
гадалось, матір ізнайде.

А брат русявий був Андрій…
Ходив далеко до озір —
сидіть любив там на траві
й дивитись ранком у глибінь
прозорих вод, на дно живе
та ждать, як сонце попливе
відтіль, мов човен казковий,
без весел в небо на вітри…
Туди з Андрієм крук літав,
велике небо розгинав.
За радість сонця, в дзвоні вод
забув син матір між болот.
З озер росло бульками дно,
як сонце плямами пливло.

Ламались ями на голки,
гули роями у боки,
як од бджоли десь на колоски.
А сонце чмихало, дуло
й, жарке, до берега брело,
мов гола дівчина з ріки
вдягати білі сорочки.
Як дві крижини на кришталь,
згубило сонце двоє жал
в жадібні очі юнака…
Тремтять ті жала у кутках
із вій густих, мов квіти, два
в отаві з довгого стебла.

Пісня друга

Під небом плакав темний звір
і лускотіли піски зір
в безоднях ночі до лугів
на трави в хату до братів.
Над ними жердка з гострих лап
гойдалась крилами крука…
Бо завше крук отам сидів,
як дома був ясний Андрій…
На сіні згорблений Бакум
похмуро нюхав м’яти дух…
Був голий, чорний, як гора,
що в хмарі голову хова;
а м’язи з кожної руки
дивились важко, як бики,
котрі у плузі на лану
до гір підводять цілину.
Русявий тихий його брат,
мов гільце, в хаті процвітав,
в руках дві ластівки держав,—
до брата в душу щебетав:
— Як буде час,
ходім, побачиш сонце там,
у стінах мідних серед ям.
Я ранком довго на траві
ловлю із сонця квіти білі,
щоб показати їх тобі…
Ув очі, брате, глянь мені —
стримлять ті квіти з довгих вій!..
— Про сонце сонний ти казав,
туди не раз ходив я сам,
ні одної лілії стебло
там підвелося із боліт —
листки розкинуло долонь
у піднебесну оболонь…
Широка хвиля вітрова
на них озера колива.
Хотів я сонце там узять
та йти з ним матері шукать…
Воно ж мені не розцвіта,
як мідні ранки розгойда
на дні озерному вода:
туман-бо очі заступа…
Нехай же буде і тобі
в болоті сонце там на дні!..»
— Чого ти, брате?
— Як чого?
Погибли мати вже давно,
а в тебе очі сяють чим?..
Прокляття сонцю й тобі з ним!..
Тобі я їх!.. — На лікті впав,
у землю руки увігнав…
і майже цілу ніч лежав…
Зів’яв без слова і Андрій…
Як здавна в море камінь, ліг
лицем до стелі на траву
і на світанні так заснув.
Зоря пускала білих птиць
в рожеве пір’я до зірниць;
бугай у бубони озер
сполохав світом очерет.
Юнак русявий тихо спав
на димних пахощах отав.
Підліз до брата ось Бакум…
два лікті в очі йому впхнув…
Линула кров у стелю враз —
і дикий крик луги потряс!..
Нещасний брат шляхи живі
потяг лучами із крові…
Лишив у хаті очі й крик:
«Не зійде сонце нам повік!»

Якраз в озерній глибині
котив колеса вогняні
рожевий ранок на луги;
а крук очима їх ловив
та з жердки кидав у чорний діл,
що від крові в траві курів.
А болотами йшов сліпий
по тих колесах у світи…

Крука Бакум убить хотів,
щоб він криваво не дививсь…
Та крук Бакума збив із ніг
ще й вирвав око з-під брови
гаками чорної ноги…
Крильми стіну міцну звалив…
і оком небо зчервонив
до гір далеких з чорних ям
й на скелі кинув його там.
А сам на горах в сонці сів,
вмочив у степ крилату тінь.

Бакум, як буря по лугах,
крука із оком доганяв,
а кров’ю слід свій пропікав…
та й у болото увігнавсь…
Скажено борсався, кричав
і твань руками дико рвав:
луна гула у тумани,
як у підвали кам’яні,
і клекотали багна скрізь…

І він нарешті ізнемігсь!..
Та й сотні років там лежить
з єдиним оком ще живий.

Вже замість волоса поріс
на грудях в нього оцей ліс,
а з лісу око вирина,
як чорні води з тумана,
до того ока на горі,
що степ купає у крові…
Бо з ока кров там буря рве
й на тінь крукову кида в степ.

(А ми, дурні, гадаєм: нам
то місяць світить із-за хмар
і бризка сяйвом через ніч
на степ,
на води і на ліс…
І, мабуть, завше буде так…
Бо хто заб’є того крука,
відкіль прилине богатир
на ці занедбані степи
ліси незаймані рубать —
людину чорну визволять?..)

Коли Бакумові в лісах
лине ув око кров гірська,
злітає крук з далеких гір,
сіда на око в темний бір
та рве гаками палу кров,
щоб муки більш йому було.
Як чуєш ти — гудуть степи…
пробить їх знизу коліньми
людина пробує страшна
і задавити вже крука…
або хоч випасти із мук
навіки у підземну тьму!..
Та цей похмурий, темний ліс
корінням в груди йому вріс,
до степу дружного пришив
і, наче в пазурах, держить.

А той — Андрій — несе, сліпий,
в ногах повік терни степів:
скрізь на базарах спочива
у велелюдних городах,
про сонце лірою співа
глухим, замученим рабам.
Та ще ні разу не бринів
із ліри сонячної спів
про брата рідного в багні.

Лягли пороги золоті
вже на стрімкі краї степів;
а до порогів юний схід
прийшов по морю через лід,
запіл від свити розгорнув
по небі в буйному жару;
в заполі сонце розцвіло,
неначе жар-птиці гніздо;
із свити схід його пустив
од тих порогів у степи:
тумани з птахами знялись,
у день глибокий попливли,
мов ранком ріками плоти.

Замовкли батько, до села
ішли без слова по полях;
а я на небо поглядав,
турботно місяця шукав
та мовчки думав: якби я
за того став богатиря,
що вб’є крука, зрубає ліс —
людину випустить на світ!

1923 р. Куцівка