Весняні елегії
Сонце заходить, цілуючи гай,
Квіти кивають йому на добраніч,
Шепчуть, листочки зриваючи на ніч:
— Не покидай, не покидай…
В …
Сонце заходить, цілуючи гай,
Квіти кивають йому на добраніч,
Шепчуть, листочки зриваючи на ніч:
— Не покидай, не покидай…
В …
* * *
Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти …
Одкриваються рани —
Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов…
І червону, гарячу мов полум’я, кров
Вже не стримує зілля омани.
Одкриваються …
За Україну
З огнем завзяття
Рушаймо, браття,
Всі вперед!
Слушний час
Кличе нас —
Ну ж бо враз
Сповнять святий …
Зорі-очі, очі-зорі
Тут і там.
Тут зорять — до дна прозорі,
Там зорять — як іскри в морі…
Зорі-очі, очі-зорі,…
Пеститься місячний промінь,
Лиже холодний сніг;
Чорною плямою комин
На білий килим ліг.
Сумно в німому просторі
Віє нудьга крилом.…
Відповідь на його Посланїе
La poesie n’a pas la verite pour
objet, elle n’a qu’elle-meme.
Charles Baudelaire
Предметом поезії є …
Різьблю свій сон… От ніби вчора ми
Зійшлись,— і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.
Акордами …
Коли ти любиш рідний край,
Радій, співай!
Прийшла пора, прийшла година —
Сміється Київ, сяє Львів!
Ярмо одвічних ворогів
Скидає …
Додавайте твори до свого списку одним кліком і діліться ним за посиланням.
Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.…
Дівчину вродливу юнак покохав:
Дорожче від неї у світі не мав.
І клявся, божився, що любить її
Над сонце, над …
Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак,
І палімпсестом …
І
Серце музики спинилось…
Чуєте — серце музики!
Серце, що ритмами билось,
Вже заніміло навіки.
Ох, як те серце любило …
Сумеркові тони…
Похоронні дзвони —
Дінь-дон…
Ніби на екрані
Образи в тумані,
Крізь сон.
Рухи молитовні,
Погляди любовні,
Німі…
Крила …
Білесенькі сніжиночки,
Вродились ми з води;
Легенькі, як пушиночки,
Спустилися сюди.
Ми хмарою носилися
Від подиху зими,
І весело крутилися…
Ти не любиш мене, ти не любиш мене…
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне…
Чи …
Шість літ щодня надіятись і ждати,
Шість літ в огні горіть і не згорать,
Удари стріл з руки коханої приймати…
— Дивись, коханий мій, дивись —
В моїх очах весна!
Казала так мені колись
Красуня чарівна.
І я дивився в …
Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло.
Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде …
Люба панно, дайте руку…
Перед нами царство мрій,
Царство соняшних надій,
Фарб і образів і звуку!..
Люба панно, дайте руку.…
Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.…
Миколу Вороного неможливо вмістити в одне визначення. Поет і перекладач, актор і режисер, театрознавець, журналіст, громадський діяч — він усе життя шукав для українського слова нове звучання. Його поезія вміє бути ніжною й музичною, сповненою краси, але водночас у ній виразно звучить біль за Україну, її минуле та майбутнє.
Творчість Миколи Вороного стала важливою частиною українського модернізму. Він прагнув, щоб література не замикалася лише на побутових темах або патріотичних гаслах, а говорила про мрію, красу, людську душу, мистецтво й свободу. Саме тому його вірші й сьогодні читаються свіжо, емоційно та близько.
Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня 1871 року на Катеринославщині. Він зростав у родині ремісника, а дитинство та юність минули в атмосфері, де українське слово, народна пісня й пам’ять про минуле були не просто частиною побуту, а важливою основою світогляду.
Навчався майбутній поет у Харкові та Ростові-на-Дону. Ще в юні роки він почав писати вірші, захопився творчістю Тараса Шевченка, українським театром і громадським життям. За поширення забороненої літератури та зв’язки з народниками Вороного відрахували з навчального закладу. Кілька років він перебував під наглядом поліції, тому не міг продовжити освіту в університетах Російської імперії.
Ці обставини привели його до Галичини. Микола Вороний навчався у Віденському та Львівському університетах, зблизився з Іваном Франком, працював у Науковому товаристві імені Шевченка, редагував і коригував українські видання. Саме у Львові він відчув, наскільки широким може бути культурне життя українців і якою сильною може бути література, що не боїться європейського досвіду.
Література не була єдиною пристрастю Миколи Вороного. Він щиро любив театр і вважав його живим мистецтвом, здатним пробуджувати думку та почуття.
Вороний працював режисером у театрі товариства «Руська бесіда», а після повернення до Наддніпрянської України виступав як актор у трупах Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського та інших відомих театральних діячів. Згодом він працював у театрі Миколи Садовського, викладав і писав театрознавчі статті.
Сцена навчила його особливого відчуття слова. У поезії Вороного часто відчувається драматизм, зміна настроїв, виразні образи та майже музичний ритм. Його вірші ніби створені не лише для тихого читання, а й для живого звучання.
На початку ХХ століття українська література активно шукала нові шляхи. Частина письменників прагнула говорити передусім про соціальні проблеми, життя селянства, національне поневолення. Микола Вороний не заперечував важливості цих тем, але вважав, що мистецтво не повинно обмежувати себе.
У 1901 році він звернувся до українських письменників із відкритим листом, закликаючи їх шукати нові теми, форми та художні засоби. Пізніше цей виступ назвали одним із програмних кроків українського модернізму. Вороний прагнув, щоб українська поезія була сучасною, витонченою, відкритою до європейських літературних течій.
Важливим продовженням цих ідей став альманах «З-над хмар і з долин», який Микола Вороний упорядкував і видав 1903 року. До нього увійшли твори Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської та інших авторів. Альманах став помітною подією, адже показав: українська література може бути різною — філософською, символічною, інтимною, сміливою та художньо вільною.
Творчість Миколи Вороного багатогранна. Він писав ліричні, патріотичні та сатиричні вірші, створював драматичні твори, перекладав світову класику, працював у театрі й кіно. Проте найяскравіше його талант розкрився саме в поезії.
Серед поетичних збірок Вороного особливе місце посідають «Ліричні поезії» та «В сяйві мрій». Уже самі назви передають атмосферу його творчості: у ній багато світла, мрійливості, любові до краси та тонких душевних переживань.
Поет умів помічати те, що часто залишається непоміченим у повсякденні: зміну барв у небі, подих весни, мелодію вечора, невловимий рух душі. Його поезія не тікає від життя, але бачить у ньому не лише боротьбу й страждання, а й красу, без якої людина втрачає внутрішню опору.
Водночас Микола Вороний не був поетом, відірваним від долі свого народу. У його творах звучить тривога за Україну, біль за втрату історичної пам’яті, віра в національне пробудження. Для нього любов до краси не суперечила любові до батьківщини — навпаки, була її частиною.
У віршах поета можна виокремити кілька важливих тем:
Краса природи й мистецтва. Вороний часто звертається до образів неба, квітів, місяця, моря, музики, весняного оновлення. Природа в його поезії не є просто тлом — вона віддзеркалює настрій людини.
Кохання. Інтимна лірика Вороного ніжна, легка, часом сумна, але без надмірної сентиментальності. У ній кохання постає як стан душі, що робить світ глибшим і красивішим.
Україна. Поет писав про національну пам’ять, волю, історичну гідність і потребу не забувати свого коріння. Саме ця тема найсильніше виявилася у поемі «Євшан-зілля».
«Євшан-зілля» — один із найвідоміших творів Миколи Вороного. Це поема, в основу якої покладено літописну легенду про сина половецького хана. Юнак жив далеко від рідного степу, у достатку та пошані, але поступово забув свій народ, батька і батьківщину.
Ні пісні, ні спогади старого гудця не могли пробудити в ньому душевний зв’язок із рідною землею. Лише запах євшан-зілля — степової трави — повернув юнакові пам’ять. Він раптом відчув, ким є насправді, і зрозумів, що не може залишатися далеко від свого народу.
Образ євшан-зілля у творі має символічне значення. Це не просто рослина, а знак пам’яті, голос рідної землі, щось дуже особисте й водночас спільне для цілого народу. Поема нагадує: людина може жити далеко від батьківщини, але втрата мови, культури та історичної пам’яті робить її духовно бездомною.
Саме тому «Євшан-зілля» не втратило актуальності. Твір говорить не лише про давніх половців, а й про кожного, хто може забути, звідки він походить.
Серед найвідоміших творів поета варто назвати:
У поезії «Блакитна Панна» Микола Вороний створює образ весни — легкої, чарівної, майже казкової. Весна тут постає не просто порою року, а прекрасною володаркою, яка приносить світові оновлення.
Вірш «Інфанта» переносить читача у світ витонченого мистецтва, де важливими є колір, рух, настрій і невловима краса миті. А у творі «За Україну!» звучить зовсім інша інтонація — сильна, мужня, сповнена віри в боротьбу за свободу.
Микола Вороний не залишався осторонь важливих подій свого часу. У 1917 році він був серед діячів, причетних до створення Української Центральної Ради, а також долучився до організації Українського національного театру.
Після поразки Української революції поет емігрував. Він жив у Варшаві та Львові, працював у культурних і театральних установах, видав збірку «За Україну». Проте життя далеко від батьківщини було для нього болісним. У 1926 році Вороний повернувся до радянської України.
Спершу він працював у Харкові, викладав, займався театром і кіно. Та згодом атмосфера навколо української культури різко змінилася. Доба творчого піднесення поступилася місцем переслідуванням, арештам і страху.
У 1934 році Миколу Вороного заарештували та заслали. Після повернення він жив у складних обставинах, працював коректором у районній газеті, перекладав, писав сценарії та лібрето. У 1938 році поета заарештували вдруге.
7 червня 1938 року Миколу Вороного розстріляли в Одесі. Так радянська влада знищила ще одного представника української інтелігенції — людину, яка присвятила життя слову, театру та культурі України.
Його син, поет Марко Вороний, також став жертвою репресій. У долі цієї родини відобразилася трагедія цілого покоління українських митців, яке згодом назвуть Розстріляним відродженням.
Микола Вороний залишив по собі не лише вірші, а й важливу думку: українська культура має право бути сучасною, вільною, різноманітною та відкритою до світу.
Його поезія вчить бачити красу, не втрачати здатності мріяти, берегти рідну мову й пам’ятати своє коріння. У «Євшан-зіллі» він говорить про небезпеку забуття, у ліричних творах — про силу краси, а в громадянській поезії — про гідність і любов до України.
Читати Миколу Вороного варто не лише тому, що його твори входять до шкільної програми. Його поезія допомагає відчути, як слово може бути водночас ніжним і сильним, легким і глибоким, особистим і важливим для цілої країни.