Смерть моря
Ґабріела Містраль
Перекладач: Василь Моруга
Вмерло море якоїсь ночі —
у тісних берегах зібгалось,
наче зморщилася накидка,
що пожбурена геть недбало.
Як хмільний альбатрос ширяє,
як втікає дрібне звірятко, —
до останнього виднокраю
понеслось на валу дев’ятім.
Як обкрадений світ нарешті
вже прокинувся ранком раннім,
стало море зламаним рогом,
що на крик відповість мовчанням.
На зневажений берег вранці
ми спустились — юрма рибалок:
мов знеможений лис, той берег
був скуйовджений і злинялий.
І безмов’я було велике —
аж додолу всіх пригинало;
як розбита дзвіниця, берег
піднімався з імли помалу.
Де ревло воно, коли пліттю
бог його починав шмагати,
і стрибало, як гнівний олень,
не скорялось йому, затяте;
де в цілунку юнак і юнка
ледь солоні вуста зливали,
в золотому сплетінні соло
круговерті життя танцювали, —
залишились одні лиш мушлі
на піску пересохлім плавать
та порожні медузи, вільні
від любові й від себе навіть.
Залишились привиддя-дюни —
швидше вдови, ніж прах печалі, —
що дивилися, як пустеля
плоть їх радощів розмивала.
І, мнучи поріділе пір’я,
обважніле, неначе вата,
мла над мертвим уже альбатросом
Антігоною стала на чати.
І дивились, немов сирітки,
всохлі ріки та скель громади
в небокраї заскнілі, звідки
марно знову любові ждати.
І хоч море ніколи нашим,
як вівця, не було, одначе,
мов дитину, жінки щоночі
колисали його терпляче.
І хоч спрутів-страхіть у сни нам
насилало воно немало
і до наших порогів часто
потопельників прибивало,
та, не знавши його й не чувши,
ми поволі самі вмирали,
і висотувались печаллю
кров і шал з наших щік запалих.
Щоб побачити, як те море,
мов шалене теля, хвицає,
як медуз і крайморську зелень,
задихаючись, розкидає;
щоби, солоне, воно нас било,
налітало грудьми так само
і щоб нас піднімали хвилі,
переплетені чудесами,
віддали б геть усе на викуп:
як підкорені племена, ми
і домівками заплатили б,
навіть доньками і синами.
Мов заваленим в надрах шахти,
нам повітря не вистачає,
і на наших губах нещасних
глухне гімн і пеан вмирає.
Ми, рибалки, його гукаєм,
в синь задивлені до нестями,
поневажені, гірко плачем,
і баркаси сумують з нами.
І, гойдаючи їх шалено,
так, як море колись гойдало,
жуємо обгорілі трави —
ще солоні в них пахнуть далі —
чи, немов полонені скіфи,
ми кусаємо руки в печалі.
І, схопившись за руки дужо,
і старі, і малі, ночами,
наче богом забуті душі,
ми заходимось у ячанні:
«О наш Таласса древній, де ти? —
зник, зелену спину сховавши.
Відгукнися, поклич до себе,
як покинув ти нас назавше.
А якщо ти помер, хай вітер —
дух еріній — злетить над нами,
хай підніме нас і опустить
над блаженними берегами,
щоб побачили ми затоки
і померли над островами».
