З «Чорної Еллади» (Пам’яті Петлюри)
Маланюк Євген Филимонович
Пам’яті Петлюри
I.
Відійшли у негоду, у розталь.
За плечима хрипів Батий.
Прокажена земна короста
Відбивала татарські сліди.
Сизий простір, за милею — миля,
Мовчазний і ворожий — минав,
І мороз на тілі Поділля
Підкопитні крілив письмена.
II.
В ті розжеврені, хижі години
Невже ж спочивав Господь?
Страшно покритки Катерини
Мордували покірливу плоть.
Страшно й соромно лоно голе
Випиналося з-під ганчірок…
Чом же дике, неплодне поле
Не відвідав тоді пророк?
Чом не кинув у тіло повії
Блискавкою — благодать?
Ти склепив тоді хмарні вії,
І ніхто не посмів нагадать.
Лиш, вслухаючись в шуми земнії,
Як одбой вигравав сурмач,
Гамувала пречиста Марія
Свій нестримний жіночий плач.
25 травня 1926
III.
А осінь глуха і зимна
Стіною туману йшла.
Лиш епоха пекуча і димна
Ще дзичала крізь ню, як стріла.
Розтремтілі простори гойдались
І хилились крокам у такт,
І летіла горбата далеч
Від хреста — і до хреста —
Там, де захід зіяв, як брама,
До відвічних прабатьківщин.
Над непімщеними ж полями
Ще гримів наш залізний чин.
26 травня 1926
Коментарів ще немає... Будьте першим!