Війна
Тодось Осьмачка
Туга стінами стояла на могилах,
як тумани перед світом;
мати сивата там до сина говорила…
бо пололи разом жито:
«Чом, сину, зажурився,
ніби вечір похилився,
аж од хмари, аж од лану
на могили та церкви,
на яри…
в ріку криваву,
що полоще черепи і кістяки,
наче криги, биті, ламані шматки?»
«Мила ненько, біла вишне!
Снився сон мені, як диво:
мов ти жито жати вийшла,
як у гай на буйну ниву.
Не одну годину жала
золоту пашню у полі,
силу снопів нав’язала
й поколола ноги голі.
На сніп сіла спочивати,
а шуліка десь із яру
впав на груди тобі, мати! —
ніби камінь з гори вдарив…
Вирвав серце тобі тепле
й до криниці, що під лісом,
поніс яром, далі — степом…
На високім сів горісі,
що над яром він схилився.
Наче зорі вночі в кручу,
кров котилась у криницю —
у безодню неминучу.
Як загавкали ж лисиці
у тумані вранці яром,
то шуліка у криницю
кинув серце твоє, мамо!
На шляхах серед охресних
до стовпа я був прикутий,
ти ж кривавила десь верстви,
вся обірвана, роззута;
повертала груди рвані
все на північ, а не в вирій
і кричала у нестямі:
«Верніть серце моє, звірі!»
Туга рядна вистилала у степу,
а ніч полами змітала
повні зорі в рядна чорні —
пашню миту, золоту.
Син та мати над степами
і над зорями в рядні
коло місяця стояли,
ніби в кадобі на дні.
А ярами вовки грали,
над кривавою рікою —
білі зуби полоскали
віковою глибиною.
1921 р.
Коментарів ще немає... Будьте першим!