Помста
Тодось Осьмачка
Сказав колись Господь, що я людина,
бо в мене совість і душа глуха,
і я тепер шепчу: «Христе, спаси нас
від найстрашнішого гріха».
А ти не знала, видно, і не знаєш
ні крапелиночки про це,
бо, зустрічаючись, відвертаєш
від мене згордливо лице
і викликаєш у душі розпуку,
що я не Фауст і не біс,
який, силкуючи тебе за руку,
схилив би у таємний ліс
і видер би з кісток та з м’язів
твоє жіноче молоде,
аби ти кривдника по цій образі
не забувала вже ніде.
А в мене в серці потім щоб росина
тремтіла спогадом лиха,
і я аби шептав: «Христе, спаси нас
від найстрашнішого гріха…»
Та ще й радіючи, напевно, щиро,
що я порізав не царів,
чого бажав би дурнуватий Ірод
у Віфлеємі при зорі.
Але сердечне царство пхнув з розгону,
немов з балкона парасоль,
аби блукав без дому і без трону
твій вимріяний муж-король…
І, слухаючи, гнувся, мов лозина
у спеку десь з-під лопуха,
коли шептатиму: «Христе, спаси нас
від найстрашнішого гріха…»
Та я, на жаль, лиш можу з крісом
піти розбійником в краю,
щоб розмовляти до святих залізом,
погорду кленучи свою!
Коментарів ще немає... Будьте першим!