Камінь
Тодось Осьмачка
Ще бір не чорнів на Лемківщині в горах
від сонця, ворон та відлиги,
ще ріки поволі, неначе покора,
котили каміння з-під криги;
ще в селах ходили в шапках та кожухах
статечні та стримані газди,
неначе ждучи, що ось-ось завірюха
спроможеться ще раз напасти;
ще крики качок з великоднього диму
луною не йшли понад яром —
а я вже студентку, яку цілу зиму
стрічав у рядах семінару,
прохав, щоб під сосни прийшла на Заріччі,
де хвилі шумлять, як із моря,
щоб їй те сказати, що раз або двічі
в житті всякі люди говорять.
Та шепіт, похожий на здавлені крики,
у неї в устах ніби сперся,
але заглушив його стукіт великий
в її молодесеньких персах…
Й вона не прийшла…
І, весь думами млосний,
я в гори майнув нерухомі,
і вниз покотив каменюку між сосни,
і слухав до ночі той гомін…
ІІ
І кожного ранку ходив я на гору
проз сосну та кедер шпичастий,
і кожну росинку з глибокого бору
я чув, як летіла упасти…
І навіть аж відти, де вже ні галузки
не видко у мряці химерній,
доносився з капання шелест і лускіт,
нагадуючи мені стерні
у полі куцувськім у місяці серпні,
якому вдалась возовиця,
коли у останній вже спеці нестерпній
на згребинах живиться птиця…
Але не була це моя перемога,
я квапився в гору з наглінням,
туди, де наш лемко підняв аж до Бога
поля та й обтикав камінням.
І перший найбільший я схоплював камінь
і кидав, надіючись, в кручу,
і він стукотів через бір між пеньками
туди десь у річку ревучу…
А я розгинався, закутаний у хмару,
почути розкотисті гуки,
та більше нічого, нічого вже з яру
не чув, крім сердечної муки.
ІІІ
І дума моя і стрімуча, й пекуча,
черкнувши об небо безсоке,
гукала у душу тоді, ніби в тучах
снігами завіяний сокіл:
«Адже ж ти дівочий чув шепіт розлуки,
заглушений серцем, здається,
то як же почуєш ти й гук каменюки,
коли ще й твоє в грудях б’ється?»
І нині вже я хоч над бором зідхати
ходжу, та каміння не рушу,
щоб думка не мала моя чим єднати
серця у єдиную душу,
які вже давно поєдналися в Пана
в лугах серед вербного хору,
мов людськая правда, справіку жадана,
і кремінь лемківського бору…
Душе ж моя темна, чого ти тут в горах
живитись не хочеш терпінням,
а молишся нишком, щоб доля сувора
серця поєднала з камінням?
Чи, може, боїшся, що лусне напруга
в таких необдуманих герцях,
і камінь вхоплю я, мов щирого друга,
й навіки притисну до серця?..
Коментарів ще немає... Будьте першим!