Краєвиди Патагонії (Відчай, Мертве дерево, Три дерева)
Ґабріела Містраль
Перекладач: Григорій Латник
І. ВІДЧАЙ
Імла густіє вічна — не зможу я впізнати
місцину, де жбурнуло мене в солоні хвилі.
Цю негостинну землю обходять весни милі:
мене тут ніч укрила дбайливо, наче мати.
Скажений вітер трощить мій крик, як скло, на дрізки,
ридає та голосить у нерозважній тузі.
А на рівнині білій, десь там, на виднокрузі,
вмирають сонць вечірніх сумні й величні низки.
Якщо навколо тебе лиш цвинтарі з мерцями,
кого ж тобі гукнути, з ким розділити горе?
Лиш мертві споглядають, як захололе море
між їхніми звелося й коханими руками!
В порту вітрила білі я помічаю радо,
там люди ясноокі, далекі, незнайомі;
прибульці — мої ріки їм зовсім не відомі —
бліді плоди привозять, без світла мого саду.
Я тих людей спитати хотіла б, та скорбота
охоплює раптово, наважитись не можу;
незрозуміла мова — не те, що рідна, гожа,
якою стара ненька співає в краї злота.
Дивлюсь, як сніг лягає, мов порох на могилу,
туман піднявся кволо — немов агонізує,
і, щоб не збожеволіть, години не лічу я, —
ніч тільки-но спустилась на землю зціпенілу.
Дивлюся на розкішну рівнину, біль збираю —
мені його дарують мертвотні краєвиди.
Ніколи не скінчиться зимова панахида,
за вікнами, крім снігу, нічого вже немає!
Ця мовчазна завіса — мов неба зір знаменний
понад моїм будинком, як цитруси квітучі;
так само, як і доля, — незмінна, неминуча, —
мене навік укриє, жахлива і шалена.
II. МЕРТВЕ ДЕРЕВО
Сухе дерево — ну й ганьба! —
одне посеред рівнини;
дерево біле, обдерте,
виразками покрите,
і вітер його минає,
од мого відчаю виє.
Від згорілого лісу лишилась,
мов на глум, його примара.
Дістався й до цього пломінь,
лизнув бік, мов душу кохання.
А з рани зріс пурпуровий
мох, неначе строфа кривава!
І ті, що довкола у вересні
так любо гірляндою скупчились,
впали всі. А його корені
шукають їх, хоч і змучені,
обмацуючи дерен
з людською зажурою…
Дарує місяць уповні
йому наймертвіше срібло,
що видовжує тінь смутенну
наздогін його болінню.
І постає перед зором
нікчемний, нещасний привид!
ІІІ. ТРИ ДЕРЕВА
Три зрубані дерева
залишилися край стежини.
Дроворуб їх забув… Гомонять,
мов сліпі, у міцних обіймах.
Вечірнє сонце вливає
живу кров у поколоті дрова,
і розносять вітри аромат
їхніх розтрощених стовбурів!
Одне простягає, покручене,
гілля і листя тремтяче
до іншого; рани їхні —
мов два ока, повні благання.
Дроворуб їх забув. Спадає
ніч. А я залишуся з ними.
Без вогнища не замерзну,
бо живиця серце зігріє.
І світанок стрінемо разом,
у скорботі занімілі.
