Труни у гаях
Тодось Осьмачка
Із блакиті піль шляхи розляглись,
на боках у них зацвіли гречки…
Та рої бджолині ними не гудуть,
меду не несуть в пасіки-садки…
А шляхами кров огненно димить
та вихри прядуть свистом веретен
і пнуться, мов гад, багнетами до хмар,
мичку, наче сніг, тягнуть із гречок
і сучать канат через всі поля,
купають його на шляху в крові,
бо нема дощів із клубків громів —
заснули давно у хмар на хребтах!
Гей, ревуть вихри від сіл та до сіл,
умотують їх у пряжу свою,
ховають у пилу шляхи на полях…
у селах усе гине, як у мішках.
Худоба реве з дворів на яри,
ребрами оре канави глухі;
у зубах у псів — своїх хазяїнів.
Народ, як рілля, захряс по церквах,
дощами ридає… і сльози горять
на хвилях садків, мов ягоди — кров;
падають у траву гарячі, як жар,
котяться в гаї, де труни лежать.
Там аж дві труни дубові, товсті,
на сіні сухім, у чорнім сукні!
Як у цій труні, що лягла під рів,
бита я в мороз, скупана в крові —
радість молода — квіти степові!
У другій труні — мати всіх людей,
тих замучених, побитих дітей…
Із грудей стримить кривавий багнет,
а на нім горить цвіт-рожа важка.
Гей, над радістю стоїть туга мла,
на поля, сади крила підняла,
чорні, мовчазні, як сон кладовищ.
А над ненькою стоять кістяки,
з їх очей-дірок сльози цебенять
та й на рожу ту, що хилить багнет.
То ж не рожа-цвіт буйно-запашний,
а серце пала — сонце із крові!..
У гаях горить та зілля в’ялить.
Із сонця ось вилітає птах,
та й полетів він за дикі поля,
де город стоїть на стрімкій горі,
в кручу-дерезу важко нахиливсь;
він давно заснув: зубами не б’є
в небо кам’яне, не креше вогню.
Сів на башті птах міської стіни,
крикнув один раз: «Труни у гаях!..
Люди, уставай!» Крик упав на дно
в кручу-глибину на скелі грудьми.
А з-під пелени сірих скель —
чорне, наче крук, — кінь летить…
Ой вилетів кінь на гору круту,
страшно заіржав над городом тим;
луни загули в кварталах міських,
як у виводи горобина ніч.
А з драних шибок порожніх домів
кажани, сичі вилетіли всі…
Крильми шарудять об дахи будов,
в мотузках дзвіниць… І город пливе
у дзвоні глухім десь од берегів,
як дим на степи. Та степи мовчать:
слухають, як ліс у їх лоні росте,
у водах джерел, повних кришталю…
А вихри прядуть, і труни лежать,
і серце в гаях у неньки горить,
і кінь на горі сичів виклика!
Коментарів ще немає... Будьте першим!