Ой куди ж ви, сірі гуси, полинете?
Куди моє дівування заберетеє?
Полинемо, сірі гуси, в чисте поле,
не вернеться дівування вже ніколи.
Полинемо, сірі гуси, в чисте поле,
занесемо дівування в синє море.
Полинемо, сірі гуси, аж до ріки,
Занесемо дівування навіки.
Г. Танцюра, “Весілля в селі Зятківцях” з рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, ст. 168
Коло млина калина —там дівчина ходила,ножем зілля копала —своєї неньки питала: «Кого, мати, чарувати?» —«Чаруй, доню, того,що до тебе все ходив,за рученьку все водив, за пальчики все тримав —перстеньчики все здіймав».
Для духу вольного нема межі, ні краю, Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав; У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з’яв Не знищується він, не відає одчаю. Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю, Все те він спізнає, що біг віків не знав. Як фенікс із золи, возноситься з канав, Геть […]
Де жили в Тауантінсуйоіндіанці древні,гімни й танці ми принеслив гори ці пустельні. Тут вогні живі палали,завивали кениі співали юні жрицій мудреці священні. І, засліплений сонцями,опустивсь ти, певно,щоб побачить індіанціві стовпи вогненні. Де маїс буяв, пшеницювздрів ти, як знамення,ще й бичків замість вікуньїна луці зеленій. Повертайся в Пачакамак,ти прибув даремно,індіанцю заблуканий,пташе навіжений.
Ой пливе човен по росі, Плаче Марусенька по косі: — Ой косо ж моя, ой руса ж моя, Ти ж мені краса була. Ой як я тебе розпущу, Свого батенька засмучу, Ой косо ж моя, ой руса ж моя, Ти ж мені краса була. Ой як я тебе носила, То ти мене красила, Ой як […]
Вмерло море якоїсь ночі —у тісних берегах зібгалось,наче зморщилася накидка,що пожбурена геть недбало. Як хмільний альбатрос ширяє,як втікає дрібне звірятко, —до останнього виднокраюпонеслось на валу дев’ятім. Як обкрадений світ нарештівже прокинувся ранком раннім,стало море зламаним рогом,що на крик відповість мовчанням. На зневажений берег вранціми спустились — юрма рибалок:мов знеможений лис, той берегбув скуйовджений і злинялий. […]
Ой у полі край дороги пшениченька яра, там молода дівчинонька пшениченьку жала. Та болять ручки, та болять ніжки, та пшениченьку жнучи, та вже ж мені надокучило, та миленького ждучи. Та нема ж мого миленького, та нема ж мого пана, та вже ж моя постіль біла пилочком припала. Та нема ж мого миленького, та нема ж […]
Ой у полі, ой у полі та туман-димно — за туманом нічого не видно. Тільки видно, тільки видно та криниченьку — холодную та й водиченьку. Ой там дівка, ой там дівка та й воду брала — улан коня та й напуває. Дівка коню, дівка коню води підливає — улан дівку та й підмовляє: «Ой поїдьмо, […]
Твоїй памʼяті, брате Самійле На персах землі — ропа; У важке небо зоряне з сонцем — впира чолом. Од пʼят гори до зір небесних — криваві тумани. На горі в туманах — хрест. Простяг рамена од краю світа до краю, од сходу на захід. У світ упала тінь хреста з півночі на південь. На хресті […]
(Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії) Лірична поема Частина I. Давно вже ніч свої пустелі великі зорі висипа, давно в бараці раби темні, як під водою вічні скелі, на нарах сонними лежать. Висока стеля капле мокро, бо люди дихають, сопуть… а дума сльози із-над Волги на поле рідне глухо котить, де села сонячні ростуть. Ой […]
Вмерло море якоїсь ночі —у тісних берегах зібгалось,наче зморщилася накидка,що пожбурена геть недбало. Як хмільний альбатрос ширяє,як втікає дрібне звірятко, —до останнього виднокраюпонеслось на валу дев’ятім. Як обкрадений світ нарештівже прокинувся ранком раннім,стало море зламаним рогом,що на крик відповість мовчанням. На зневажений берег вранціми спустились — юрма рибалок:мов знеможений лис, той берегбув скуйовджений і злинялий. […]
Коментарів ще немає... Будьте першим!