До степу
Тодось Осьмачка
Гей степе мій
підпер ти ріками моря,
щоб не схитнулися вони
за ниви хлібороба…
и запалив дзвінкі вогні
великих сизих рос,
що з ранків падають на обрій —
на вічний твій покос…
І обрій угинається під сонцем і пала,
неначе в тих вогнях,
що скити-дикуни забули у віках
посеред ночі у глухих степах….
До тебе, степе мій, пісні мої горять,
як роси польові
або забуті кочовиська вікові!
О скити, пращури мої,
тепер я знаю, що зринають із степів
ото забуті вами у віках вогні
під арки чорні вороних ночей,
що миє тирсою старезний степ.
Вони зринають і гойдаються
під арками зірками,
як давні факели у Тібрі вечорами.
А з вулиць городів,
як води з берегів
глибоких рік,
люди випливають — і там навіки поринають…
як у таємнії криниці
крилаті кажани вночі.
Сяйво дум їх злітає
на високі арки ночі,
де ворушаться на вітрі зорі…
І над зорями кружляють,
як рої бджолині
над вуликами золотими
вогнів…
І, степе мій, за віком вік
глядять зірок отих живих,
що у безоднях із вогнів твоїх
налиті,
щоб людові й наступному світити.
Коментарів ще немає... Будьте першим!